By 
Росія й далі нарощує свою військову присутність біля українських кордонів. Весь світ говорить про те, що Кремль готується напасти. Але найрозумніше, що міг би зробити Путін – не просто забрати війська якомога далі від України, а взагалі дати їй спокій і перемкнутися на когось іншого, якщо так сильно не хочеться налагоджувати внутрішні справи.
18 січня російське Міністерство закордонних справ цілком серйозно запостило у своїх соцмережах дописи про чергову річницю Переяславської ради та одноголосне бажання її учасників возз’єднати Україну з Росією. Не обійшлося й без цитати Путіна про “братні народи”, переплетення доль та іншу кремлівську маячню.
Власне, частина вітчизняних істориків схиляється до думки, що саме Богдан Хмельницький зі прибічниками нав’язав Московії ідею про братство слов’янських народів, аби цар погодився на союз проти Речі Посполитої.
У листопаді колишній відповідальний за маріонеткові російські республіки Владислав Сурков розродився черговим текстом про розумну путінську політику. Цього разу про стабільність і про те, як її зберегти. Автор апелює до другого закону термодинаміки: ентропія зростає в закритій системі. Тому, пише Сурков, аби хаос не зруйнував Росію зсередини, його потрібно перенести на сусідські території. Себто те, що Кремль традиційно робить, створюючи “бананові республіки” вздовж усього периметра біля своїх кордонів і не тільки. А потім вдає із себе миротворця, аби продати цей імідж Заходу, мовляв, без нас постсовок захлинеться від анархії, тому домовляймося понад головами сусідів про розподіл сфер впливу. Та судячи зі слів Суркова, цього разу це навіть більше потрібно Кремлеві для внутрішнього вжитку, ніж зазвичай, аби погасити ентропію всередині суспільства. Схоже, що він відчуває, як та ентропія наростає, хоча для того наче й нема передумов. Проте в Казахстані їх теж ніхто не помічав до протестів.
В одному зі своїх попередніх текстів – “Одиночество полукровки”, Сурков лаяв Петра I за вестернізацію. Мовляв, Петро накинув Росії невластиву їй прив’язку до Заходу, який їй насправді начебто чужий. Проте мав би критикувати й за самодержавство, за поглинання царем церковної влади, бо це все було частиною одних і тих самих реформ. Та коли мовиться про Петра I, треба розуміти, що йдеться про Феофана Прокоповича, ректора Київської академії, який був ідеологом петрівської модернізації Московії. Ось і знову далеко не найкращий вплив України.
Тепер Росія зав’язла в цьому всьому: у самодержавстві, яке позбавило країну системи “стримувань і противаг” та призвело до корупції; у невдалій вестернізації, що приречена на неуспіх в умовах авторитарної влади самодурів, яких немає кому стримувати; у скрепах, які консервують пережитки минулого й не дають змоги рухатися вперед, будувати візію майбутнього й модернізовувати країну, а змушують ностальгувати за старими, начебто добрими часами “какую страну просрали”. Через це Росія почувається всюди чужою й незрозумілою іншим, “самобутнім покручем”, себто нецікавою та непотрібною. Тому вона намагається провадити свій “третій шлях”, хоче втиснутися в багатополярному світі між США та Китаєм, привертає до себе увагу, створюючи щораз нові конфлікти й напруження.
У Кремлі усвідомлюють, що їхні проблеми пов’язані з Україною, проте там тотально неправильно все трактують. По-перше, вони не розуміють саму Україну, тому щоразу через це помиляються. Навіть теоретичний вибір Мураєва на роль маріонеткового правителя на час окупації про це яскраво свідчить. По-друге, Україну потрібно не завойовувати, не намагатися знищити, а відпустити. Дати спокій. Якщо Росія покруч, то їй потрібно позбутися цих українських впливів, які її завше тягнутимуть до Заходу. Прокопович, наприклад, хоч і зрікся католицизму, проте був людиною із західною освітою та опирався у своїх думках на вчення європейської філософії.
Намагаючись окупувати Україну, аби мати доступ до продовольства, Росія завше хоче зайняти вигідніше становище, але зрештою лиш втрачає, бо не розвивається так, як могла б. Бо живе з ресурсів замість того, щоб модернізуватися. А заодно отримує величезну кількість нелояльного до себе населення, з яким ціла купа проблем.
Якщо ж ідеться про те, аби мати у своєму складі Київ як “мать городов русских”, щоб вести свій рід від історії Русі, аби назва “Росія”, придумана Прокоповичем, не видавалася такою штучною для Московії, то, може, таки нарешті настав час зрозуміти, що мають складну ідентичність і велетенську купу народів у своєму складі, які до Русі та Києва жодним боком не причетні. Або відпустити всіх їх із Богом, якщо не виходить дати собі з ними раду.
Колись Хвильового знищували за “Геть від Москви!”. Натомість найкраще, що могли б зробити в Кремлі – втілити в життя гасло “От Киева вон!”. Аби не бути Другим Києвом чи Третім Римом, а знайти свою ідентичність. Може, тоді врешті розберуться, хто вони, який їхній шлях, і дадуть спокій собі й сусідам. Здобудуть шанс на розвиток замість стагнації.
Тому годі рожево мріяти про танки та снаряди з написами “На Киев!” і “На Берлин!”, а натомість варто справити плакати “От Киева вон!” і налагодити свої внутрішні справи.
