ОУН в дії: кого і за що вбивали?

ОУН в дії: кого і за що вбивали?
Учинки ОУН вважали, що створення УССД вимагало вбивств, втім і  невинних людей. У міжвоєнний період, за підрахунками Я. Грицака, “націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 36 – були українцями (з них один комуніст!)”.

Перший теракт – серпень 1931 р. У Трускавці вбивають Тадеуша Голувка, творця концепції визволення поневолених народів СРСР, керівника Інституту дослідження справ національностей, згодом – Східного відділу МЗС. Наступний напад відбувся 30 листопада 1932 р. Після невдалої спроби збройного пограбування пошти в м. Городок до смертної кари було засуджено Василя Біласа (1911 р. н.), Дмитра Данилишина (1907 р. н.) (обидва – також вбивці Голувка) та Маріяна Жураківського (1907 р. н.), якому вирок згодом замінили 15 роками ув’язнення. Зауважу, що “автором задуму перетворити фактичний провал акції на високу національну трагедію був саме Степан Бандера”.

21 жовтня 1933 р. відбулось убивство консула СРСР у Львові Олексія Майлова; 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у Варшаві; 25 липня 1934 р. – директора Бережанської та філії Академічної гімназії у Львові Івана Бабія і студента Якова Бачинського.

Теракт проти Перацького ОУН називала (цитую Г. Гордасевич) вбивством “україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 р., хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він був до того причетний”. Як Перацький був до того причетний – невідомо.

Пояснюю: українською “пацифікація” – це “замирення”. Вона проводилася у відповідь на “саботажну акцію”, яку влаштувало екстремістське крило галицького українського націоналістичного руху. Суть така: “Попри те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН, вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізанні телефонних ліній та створенні перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець  літа 1930 року було спалено 62 житлових будинки,  87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були  найбільш розповсюдженою  формою  саботажу – в серпні-вересні вони склали 83% від всіх актів “саботажної акції[1].

Сам Перацький, уже будучи міністром, місію свою визначив так: “Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідей державності представників інших рас і національностей. Дослідник Ю. Юрик вказує: “І не виключено, що саме тому і вбили його українські націоналісти, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращення стосунків між українцями і поляками. Їх метою було довести до того, що Ленін називав революційною ситуацією”, і до постання незалежної України. […] З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив Митрополит Шептицький. Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою мура не проб’єш, що реальної можливості відновити Українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики – вони належали до так званого УНДО [Українське національно-дем­ократичне об’єднання– Д. Я.] – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю “рятувати хлопців від шибениці. Польські урядові кола пішли назустріч…

Саме в такий ситуації до керівного керма Крайової Екзекутиви прийшов Степан Бандера. Що конкретно він робив? З плином часу це стає все менш ясним. Профільні дослідження рясніють загальними фразами: при ньому, мовляв, до націоналістичного руху долучалося все більше людей, паралельно з терактами розповсюджувалася націоналістична література абощо. Фінал такий: “Внаслідок масових арештів керівників Крайової Екзекутиви у 1934 році, не було кому організовувати масових виступів і “теорія перманентної революції” (якою послуговувалася ОУН до 1935 р.) виявила свою нежиттєздатність”.

 Відтоді, тобто від січня 1933 р., “бойова діяльність Організації зазнала деяких змін”: від бандитських нападів на поштові відділення перейшли до тактики індивідуального терору – “безглуздої та нещадної”. Сьогодні вбивства невинних людей пояснюють так: “Організація мала застосувати революційний терор], [який] був найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її останнім і найвагомішим аргументом, коли всі інші були вже випробувані, і був відповіддю на насильство. Безперечно, це був не надто ефективний спосіб боротьби проти польської влади, але достатньо дієвий, коли йшлося про самозахист”.

З листівки “Українські батьки і матері” дізнаємось, як націоналісти виправдовували, “легітимізували” теракти: “Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, тобто проти Польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах… Не дайте, щоби з вас зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України. Перед вами велика свята боротьба”.

 

Додаткова література:

  1. Гордасевич Г. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940-1941 рр. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали[2]
  2. Юрик Ю. Протистояння ОУН і Польської держави (1929-1935 рр.)
  3. Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.- Вид. 2-ге.- Київ, Генеза, 2000.

[1]Тут і далі цитуємо за: Ю.Юрик Протистояння ОУН і польської держави (1929-1935 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Київ: Інститут історії України НАН України, Випуск 13, 2005. – С. 391-397

[2]До слова, навіть заголовок цієї розвідки є прикладом маніпуляції: в зазначений період “західних областей України” не існувало, натомість були східні воєводства Польської держави. Станом на 1939 р. “західні області України”, тобто УРСР – це Вінницька, Житомирська та Кам’янець-Подільська, на території яких ОУН не було.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ