“Паршиві вівці” НАТО

“Паршиві вівці” НАТО

На тлі дедалі агресивніших погроз Заходу з боку Москви, заяв європейських міністрів про необхідність готуватися до війни з Росією та зростання нахабності Китаю небезпечною тенденцією є наявність у НАТО країн, які неприховано підігрують ворогу.

Нинішня Туреччина під правлінням Ердогана лише формально залишається частиною Альянсу, давно ведучи власну гру — антизахідну. Проте 70 років тому саме США та країни Заходу захистили й врятували Туреччину від радянської агресії, унаслідок чого турецький народ не зазнав жахіть комуністичного тоталітаризму.

Після Другої світової Москва почала вимагати від нейтральної Туреччини “спільного управління” протоками Босфор і Дарданелли. Людською мовою це означало вимогу розміщення радянських військ у Стамбулі, після чого повна радянська окупація країни була неминучою вже за один-два роки. У Туреччині добре знали, що анексія країн Балтії починалася саме з такої пропозиції. Крім цього, СРСР почав заявляти про “несправедливість” радянсько-турецького кордону й раптово затурбувався історичним розселенням вірмен і грузинів на теперішній турецькій території. До чорноморських проток вирушила радянська корабельна ескадра, а на турецькому кордоні почалися збройні провокації та обстріли. На території підконтрольної Москві комуністичної Болгарії радянські війська передислокувалися до турецького кордону.

Військовий тиск Москви на Туреччину не був спонтанним: ще за два роки до того Сталін наказав депортувати з Криму кримських татар. Півострову відводилася роль головної бази у війні проти Туреччини, тож кремлівському тирану не хотілося, щоб споріднене з турками мусульманське населення заважало воєнній агресії. Наприкінці 1940-х на Туреччину чекала доля Фінляндії: турецька армія готувалася загинути в нерівних боях, а влада панічно прохала про допомогу, паралельно промацуючи ґрунт для еміграції та продовження діяльності в екзилі. Не здатна самостійно відбити радянську агресію, що наростала, Туреччина звернулася по допомогу до США.

Туреччині в 1946 році поталанило більше, аніж Україні у 2022-му. Американський президент Трумен вирізнявся рішучістю протидіяти Москві не словом, а ділом і направив до берегів Туреччини військову ескадру. Крім цього, президент домігся від Конгресу виділення Туреччині 100 млн доларів на оборону. Про готовність захищати країну заявила і Британія. Уже за два тижні СРСР несподівано відкликав свій запит щодо організації міжнародної конференції з перегляду Конвенції Монтре про статус Чорноморських проток. Сталін ще певний час сердито бурчав, але обстріли турецького кордону припинилися, а радянський флот відплив від турецьких берегів. 1952 року Туреччина стала членом НАТО, а СРСР офіційно відмовився від територіальних претензій до країни та перегляду режиму проток. Туреччині вдалося уникнути окупації, русифікації, колгоспів, концтаборів і масових репресій завдяки заступництву США.

Сьогодні Туреччина не тільки демонструє незалежну позицію від НАТО, яке колись її захистило від Росії, але й має з країнами Альянсу численні суперечності. Нинішній турецький правитель Ердоган звинувачує Захід у “провокаційній політиці” щодо Росії і водночас закидає йому постачання Україні “брухту замість зброї”. Ердоган відмовився приєднатися до Заходу в уведенні санкцій щодо Росії і наростив торгівлю з Москвою, рятуючи її економіку від колапсу. Анкара купує величезні обсяги російської нафти, газу та вугілля за зниженими цінами, а російський бізнес став важливим турецьким партнером. Путін зустрічався з Ердоганом частіше, ніж із будь-яким іншим лідером за межами колишнього СРСР, що є ознакою їхніх добрих стосунків. Водночас союзники Туреччини перебували по інший бік барикад. Додати до цього турецькі закупівлі російської зброї всупереч застереженням Вашингтона — і ненадійність країни для НАТО стає більш ніж очевидною.

Туреччина давно протистоїть країнам НАТО в Лівії, на Кіпрі та в Сирії, куди надсилає свої війська всупереч інтересам західних союзників. Ба більше, Ердоган звинуватив США та Францію в збройній підтримці Вірменії в боях за Нагірний Карабах. Де-факто Туреччина та партнери з Альянсу перебувають по різні боки фронтів і латентно ворогують. Диктатура Ердогана і його антизахідні заяви призвели до вимушеного введення американських санкцій проти турецького союзника — цікавий приклад на тлі вимог до України щодо підвищення демократичних стандартів для прийняття в Альянс.

Використовуючи право вето, що його має член НАТО, Туреччина завадила зміцненню Альянсу — затримала членство Фінляндії та Швеції, які прагнули швидко приєдналися до блоку після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді Анкара спробувала обміняти свою згоду на постачання американських F-16 та вимагала від Швеції і Фінляндії розправитися з курдською діаспорою, яку турецька влада переслідує. Хоча Туреччина зрештою зняла заперечення, можливість турецького вето в ключових для Альянсу питаннях стала насторожливою. В умовах потенційної російської агресії вона може знову його застосувати, блокуючи спільні оборонні дії НАТО.

Угорщина, яка нещодавно з демонстративними почестями вітала в себе китайського диктатора Сі Цзіньпіна, після того як зверхньо відмовилася приймати делегацію сенаторів США, уже давно не приховує свого антизахідного курсу. Зустрічі угорського прем’єра з Путіним, відмова від військової допомоги Україні та підтримка Росії, погано завуальована під пацифізм, засвідчують, що Угорщина давно вибрала інший бік геополітичних барикад. У випадку ймовірного військового зіткнення Заходу з Росією чи Китаєм орбанівська Угорщина може блокувати колективну оборону НАТО.

Нещодавня домовленість Столтенберґа з Орбаном про те, що Угорщина не блокуватиме допомогу Альянсу Україні з боку інших західних союзників, має оптимістичний вигляд, але водночас і жалюгідний із погляду геополітичної єдності НАТО. Сьогодні угорський прем’єр щось пообіцяв, а завтра змінить свою думку в найважчий для Альянсу момент.

Недарма в західних столицях уже не тільки заявляють про санкції та позбавлення Угорщини права голосу в ЄС, але й символічно вказують на двері Будапешту. Однак стратегічне розташування Угорщини в центрі Європи та спільний кордон із проросійською і прокитайською Сербією, через яку можуть постачатися незахідні озброєння, перетворює її на потенційну й дуже небажану базу для антизахідних сил на Європейському континенті. Ніхто в НАТО не впевнений, що Угорщина чи Сербія відмовлять, якщо Китай або Росія завтра запропонують розташувати свою військову базу на їхній території. З огляду на це Угорщину не планують виганяти із західних структур, вважаючи за краще домовлятися з ворожими сателітами чи очікувати можливої зміни влади в Будапешті.

До антизахідної позиції долучається ще один член НАТО — Словаччина. На її чолі прем’єр Роберт Фіцо, який почав повторювати орбанівські гасла про компроміси та територіальні поступки Росії, припинення підтримки України та критику Заходу. Антиамериканські й антинатовські заяви Фіцо стали тривожним дзвінком не лише для України, але і для ЄС. 

Сьогодні в Брюсселі чи Вашингтоні чомусь сильно не турбуються тим, що три члени НАТО не проти змінити сторону барикад на порозі загрози глобальної війни, але хвилюватися було б дуже доречно. І не тільки хвилюватися, але й діяти, поки “свої” не всадили ніж у спину.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


На що здатні “хороші росіяни”? Чи закінчиться війна у 2024 році? «Фільчині грамоти» Зеленського?