Пастка для оптимістів

Пастка для оптимістів

Ми ніколи повністю не зрозуміємо проблем, пов’язаних із мобілізацією і економічним бронюванням, ухилянтством та дезертирством, корупцією і збагаченням завдяки війні, поки не будемо їх розглядати у світлі глобальних процесів. І не так геополітичних, як передусім суспільних. Це ж стосується і подвійних стандартів, зволікань та непорозумінь, які виникають під час призначення і реального надання нам західної допомоги, як матеріальної, так і фінансової, а також моральної підтримки. Тут майже не буває випадковостей, просто є тенденції, яких ми недобачаємо.

Джордж Монбіо, британський журналіст, автор книжок та екологічний активіст, написав нещодавно в одній зі статей, зокрема, таке: “Був такий час, коли мало не всі ми вірили в ось ці обіцянки: що економічний зріст підійме на хвилі всі човни, що в кожного буде зручний дім, що зменшиться обтяжлива праця, а сама робота стане цікавішою, що ми будемо тішитися вищою економічною безпекою і більшою кількістю вільного часу, що шкільний і студентський успіх буде все частішим у кожному суспільному класі, що охорона здоров’я і наш фізичний стан будуть невпинно покращуватись, що країна ставатиме все чистішою і зеленішою, а правова система й участь громадян у демократичних інститутах із кожним роком матимуть дедалі кращий вигляд”.

Натомість владні еліти колективного Заходу (про Схід тут не говоримо — це окрема тема) не лише не змогли побороти таких старих болячок, як бідність, нерівність, незахищеність тощо, але й не зуміли уникнути виникнення нових загроз: політичної імпотентності й зловживання владою, безкарності людей на високих посадах, руйнування природного середовища тощо. Монбіо це пояснює самою суттю ідеології неолібералізму, що панує у сферах впливу Заходу вже приблизно пів століття, згідно з якою первісною характеристикою людини є взаємна конкуренція. Не людська солідарність і взаємодопомога, не досягнення спільних цілей колективними зусиллями, а змагання. Водночас ідеологія неолібералізму переконує, що в основі нашого добробуту лежить не політичний вибір, а економічний. Грубо кажучи, байдуже, яких поглядів чи переконань є кандидат на виборах, аби лиш обіцяв підвищення зарплат і пенсій, зниження цін тощо.

Джордж Монбіо ставить головне запитання: “Як же це могло минатися безкарно все новим групам можновладців?” І сам же дає відповідь: “Завдяки постійним обіцянкам, що щойно будемо більше працювати, то одного дня нам вдасться оплатити публічні послуги, які нам потрібні, у якийсь день ми заробимо на таку економічну безпеку, якої прагнемо, а ще у якийсь будемо мати більше вільного часу”. “Чи той магічний день нарешті настане? Ясно, що ні!” — робить висновок британський журналіст. Чому? Бо справжньою метою владних еліт було змусити нас до все важчої і довшої праці на користь капіталу.

Це схоже на правду. Що заможнішим ставав трудовий народ і що незалежнішим — середній клас, то важче політикам було ними управляти. Діти робітників і селян не хотіли йти слідами предків, а прагнули стати менеджерами, рекламістами, маркетологами тощо. Нащадки сімей з середнього класу не бажали бути, як батьки, обслуговуючим персоналом для олігархів, а освоювали вільні професії, мріяли ставати “зірками” в будь-яких сферах, окрім, зрозуміло – “передовиків виробництва”. Капітал і це навчився використовувати для власної вигоди. Та проблема в тому, що державна структура й суспільний організм — це значно складніші форми організації. Для їхнього повноцінного функціонування потрібні “коліщатка і гвинтики”, які будуть виконувати менш престижні й нижче оплачувані функції. Якщо всі раптом стануть менеджерами чи маркетологами, хто ж буде сантехніком чи електриком, прибиральником чи вантажником, продавцем у торгових мережах чи покоївкою в готелі? Відповідь читайте вище: той, хто програє конкуренцію, хто не зможе “собі дозволити”, хто хапатиметься за будь-який заробіток.

Відтоді як Україна почала виходити зі сфери впливу Росії, вона все більше потрапляла у сферу впливів Заходу. Отже, усе це стосується і нас.

Зараз ми проходимо період обіцянок і запевнень. Наприклад: з ухилянтами, які втекли за кордон чи поховалися по селах, розберемось потім; зрадників, які здали Приазов’я і розвалили армію, покараємо після війни; корупціонерів і розкрадачів бюджету виявлятимемо поступово тощо. А от податки, ціни на енергоносії, послуги й продукти підвищимо зараз — це потрібно для перемоги. Зате все надолужимо потім, під час відбудови країни, тоді стане краще. І багато хто вірить, що буде краще, — оптимісти точно потраплять у цю пастку голослівних обіцянок.

Зрештою, для когось і буде — найперше для тих, хто переможе в конкуренції, яка за неолібералізму не передбачає справедливості, солідарності, загальних цінностей і спільних зусиль. Водночас, як описує Монбіо досвід Великої Британії (тобто колективного Заходу), “усе, що перешкоджає у творенні такого «природного порядку» переможців і тих, хто програв: податки, розподіл благ, суспільна опіка, […] правові регуляції, профспілки, протести, сила самої політики — має, хоч часто делікатно й поступово, бути зіштовхнутим на узбіччя”. Так що, як кажуть гравці, слідкуйте за руками.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Час ухилянтів Зачароване коло охлосу