Печать вічного спротиву і трансформація демократії

Печать вічного спротиву і трансформація демократії

Кажуть, що людина, у своїй основі, від народження й до самої смерті залишається одночасно творінням, винаходом та інструментом створеної нею ж культури. Проте, зазначимо, всі висловлювання та роздуми про людину, всі визначення «людського» та всі концепти антропології не здатні вичерпно охопити поняття «людина», як щось завершене, реалізоване і суспільно означене. Людина має щасливу здатність постійно вислизати за межі будь-яких дискурсивних означень. У цьому «вічному вислизанні» — найбільша наша надія у протистоянні владі.

Влада не може (й ніколи не зможе) контролювати людину в усіх її проявах. Навіть якщо влада навчиться бачити всі зовнішні маніфестації особистості, це бачення не буде тотожним до контролю над особистістю. Людина завжди певною частиною свого буття буде за межами владного контролю. І яким малим не був би цей неконтрольований ззовні простір, його буде достатньо для створення «партизанської бази», для успішного спротиву контролюючій силі та для ефективного саботажу її контрольної програми.

Можемо припустити, що історія людства, попри всі її зовнішні  модальності, не є місцем творення «монументів необхідності». Історія є, радше, сценою для проекцій процесу боротьби особистостей з контролем. Водночас – і місцем перманентного створення та перманентного знищення суспільних цінностей.  

Форми владного зла, які домінують сьогодні, вже завтра перестануть задовольняти самих носіїв зла. Вони «через втому» зійдуть з історичної сцени зі всією своєю атрибутикою, поступившись місцем новим, вже вдосконаленим, але й водночас знову недосконалим формам здійснення влади. Наприклад, «онлайновим демократіям» Гіпермодерну або ж «проксі-народовдаддю» авторитарних режимів, що спираються на оброблені НЛП-технологіями електоральні маси.

Тут, безумовно, всі прогнози щодо «вічного вислизання» впираються у проблему трансформації демократії. З усіх сучасних політичних процесів цей здається найбільш продуктивним з точки зору деградації світу Модерну-Постмодерну та переходу домінуючого дискурсу до нових, наскрізь ризомних, моделей співіснування особистості і влади.

Якщо раніше істеблішмент (або просто правлячі верстви) пропонували суспільству певні форми демократії як моделі для укладання «суспільного договору», то тепер ця пропозиція нагадує сучасний маркетинг. Правлячі кола вивчають домінуючі настрої суспільства та «друкують» на парламентському «принтері» ту модель примарного народовладдя, яка є найбільш модною в поточному політичному сезоні. 

Нагадаємо, що демократія як представницька й процедурна форма правління виникла у середовищі войовничих племен європейської півночі. Приблизно у І тис. до н.е. вона, разом з тими племенами, прийшла на береги Середземного моря (до древньої колиски світової культури), зазнала там ситуативної поразки у Пелопонеській  війні, перетворилася на ностальгійний міф про «золоту добу Афін», пережила тисячоліття панування монархій, й врешті-решт у ХХ столітті стала найрозповсюдженішим режимом здійснення влади.

За минулі століття скептики створили неозору колекцію доказів недолугості демократії. 

Мартин Гайдеґґер, наприклад, писав: «Ніякий народ і ніяка «колективна доля» не спроможні звільнити індивіда від необхідності приймати самостійні рішення відносно усього того, що стосується його власної здатності бути». 

А ще філософи всіх часів нагадували ентузіастам демократії, що ця форма правління є фронтально (і формально) нечутливою до всіх рівнів та форматів істинності. 

Пройдисвіт і правдивий пророк мають при демократії однакове право одного виборчого голосу та рівного доступу до суспільних засобів інформації. 

До демократії висувають й інші претензії:

  1. її правила обмежують можливості спекулювати на національній та релігійній приналежності (себто, ставити ресентимент на позицію наріжної ідеологеми), використовувати традицію та ідентичність в якості універсального виправдання своєї нереалізованості;
  2. демократія продажна, адже ніхто з багатіїв не впевнений у тому, що владу завтра не перекупить крутіший багатій;
  3. демократія не дає впевненості, адже ніхто не може бути захищеним від приходу в майбутньому до влади своїх ворогів;
  4. демократія не дає можливості знищити того, чий спосіб мислення та стиль життя дратують соціальних невдах;

Інтелектуальний прошарок теж має свій перелік претензій до демократії. Найсуттєвіші позиції цього переліку такі:

  1. демократія надає можливість презентації «людям короткої волі», «сірим» прибічникам ресентименту, в тому числі й тим, які повторюють політичні гасла, сформульовані спекулянтами від ідеології;
  2. демократія часто стає на бік більшості в тих питаннях, де більшість ніколи не мала, не має і не буде мати рації (наприклад, у сфері культурних смаків або творчих експериментів);
  3. демократія формує  «демократичне ком’юніті», тобто потужне лобі тих продажних коментаторів та інтелектуалів, заробітки яких напряму залежать від олігархів та трансляцій у їхніх медіа;
  4. демократія породжує Експертовладдя, тобто ситуацію, в якій об’єднана корпоративними (або ж корупційними) інтересами група фахівців може достатньо довго нав’язувати своє хибне бачення ситуації у цій галузі всьому суспільству (як, скажімо, було в освітній галузі США у 1907-1960 рр.);
  5. демократія дуже повільно і процедурно виправляє свої помилки, навіть очевидні.

Всі попередження та пророцтва демократична процедура зводить до рівня товарної пропозиції на ярмарку думок. Жодна оригінальність за доби демократії насправді не гарантує успіху. Ця оригінальність, навпаки,  є приреченою, якщо її не супроводжують медіа.

Ще більш жорстокою до оригінального і свіжого є демократія епохи Гіпермодерну з її цинічною орієнтацією на технологічні способи забезпечення свого існування. Вона базується на політичних технологіях та НЛП-методиках «розхитування-зборки», тобто на відверто технічній грі, яка передбачає здебільшого лише перевірені та примітивні засоби здійснення влади. 

«Технікологічна» демократія доби Гіпермодерну може однаково успішно залучити до свого інструментарію як методологію, запозичену з ліберального канону епохи Модерну, так і засоби впливу з арсеналу феодалізму. 

Але і форми спротиву стають більш технічними. Ще десять років тому технології загострення протестів й виводу з під контролю штабів так званих «кольорових революцій» здавалися ледь не найпотужнішою зброєю в арсеналі антисистемників. А тепер ми бачимо, як ці технології стають історією, перетворюються на приклади з підручників. Саме слово «революція» вже сприймається, як ярлик для технологічної архаїки.

На перший план нині висуваються складні та багатокрокові «ігри з ідентичностями», коли для вирішення навіть локального питання конструюють певну «нову ідентичність» і вже під неї будують поле вимог та маркерів. Під нові ідентичності створюють системи мемів і фреймів, розганяють психічні епідемії та виводять на арену харизматів нового типу.

«Вічне вислизання» особистості з під владного контролю тепер споріднене з протестним мистецтвом та інформаційними вибухами у соцмережах. Люди зі смартфонами потребують нових мотивацій протистояння владі. Їх вже не підняти з диванів меседжами типу «мєнти б’ють дітей». Вони хочуть бути творцями політичних перформенсів та конструкторами нових ідентичностей.

Й, врешті-решт, їм це забезпечать. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ