By 
Мультфільм “Мавка. Лісова пісня” вже після перших трьох вікендів у прокаті зібрав понад 81 млн грн і встановив рекорд із касових зборів серед українських стрічок. Права на показ уже придбали інші країни. Але успіх цього анімаційного фільму може мати значення не лише для кіноіндустрії, адже він привертає увагу до оригінального твору Лесі Українки, за мотивами якого був створений, а водночас і загалом до української літератури та культури.
Не лише в радянських людей, а й у тих, хто був “травмований” шкільною програмою вже незалежної України, могло вкоренитися стійке уявлення про класичну українську літературу як виключно “селянську”, “нудну”, “страждальницьку” тощо. І річ не лише в тому, що, наприклад, митці Розстріляного відродження були маловідомі для широкого загалу. Навіть визнані класики, які зараз зображені на національній валюті, під нашаруваннями ще радянських пропагандистських інтерпретацій подекуди можуть мати вигляд плоский і примітивний.
Оксана Забужко у своїй книзі “Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій” якраз Лесю Українку називає “найгірше прочитаною і найдраматичніше недооціненою письменницею з пантеону наших національних класиків”.
Феномен Мавки
Дехто з глядачів мультфільму “Мавка”, можливо, був розчарований тим, наскільки його творці відійшли від оригінального сюжету “Лісової пісні”. Але якщо стрічка призначена для аудиторії віком 0+, то навряд чи їй підійде трагічний фінал, який є в Лесі Українки, і навряд чи вона зможе відобразити всі ті сенси, які заклала у твір письменниця. Проте й у самому мультфільмі хороших сенсів не бракує, тож після його перегляду, можливо, дітям буде цікавіше читати обов’язковий твір зі шкільної програми, порівнювати й аналізувати його.
“Лісова пісня”в цьому плані дещо нагадує “Маленького принца”. У дитинстві цю книжку читають як гарну казку з картинками, а повернувшись до неї в дорослому віці, можна зробити для себе філософські відкриття. Можливо, у цьому якраз і проявляється геніальність автора, який вміє промовляти до різної аудиторії.
Забужко у своєму дослідженні теж пише про те, що “Лісову пісню” насправді можна читати на будь-якому рівні сприйняття— і кожна із цих інтерпретацій буде правильною. Сама вона бачить у цьому творі відсилання до лицарського міфу, але водночас пише про те, що цей текст “можна розвернути найближчою для себе стороною” і “вичитати із нього, що серцю миліше”: прив’язку хоч до волинського фольклору, хоч до ніцшеанства й екзистенціалізму, а віднедавна дедалі частіше до фемінізму й екологічної філософії.
До речі, мультфільм “Мавка” навіть називають своєрідним “волинським «Аватаром»”, бо там також порушується питання зв’язку всього живого в природі. Тема не нова й насправді представлена в багатьох народів, але це також і тема на майбутнє, і добре, що в нас з’являються свої “екологічні супергерої”, які стоять на ґрунті національної культури.
Парадокс Лесі Українки
Леся Українка була однією з найбільш освічених людей свого часу, її за правом можна вважати однією з найбільш глибоких та інтелектуальних авторок не лише української, а і європейської літератури. Але ще з радянських часів закріпився її дещо інфантильний і навіть слабкий образ: нещасна хвора дівчинка, що страждала від туберкульозу й писала про рідні волинські ліси, “дитяча” письменниця.
Натомість найсильніша частина її літературної спадщини — зовсім не дитячі твори. Як-от драма “Оргія” — глибоко антиколоніальний твір, у якому Україна порівнюється зі Стародавньою Елладою, а Москва — з імперським Римом. А заборонена в Радянському Союзі “Бояриня”— патріотична, базована на українській історії поема, але також і дуже феміністичний твір.
Як пише літературознавиця, авторка книжки “За лаштунками імперії” Віра Агеєва, для Лесі Українки проблема свободи була водночас і проблемою свободи нації, і проблемою свободи жінки. Але така національно-феміністична інтерпретація її творчості була надто незручна для радянської цензури, а внаслідок цього спрощене трактування закріпилося в шкільній програмі на роки й після здобуття незалежності.
Водночас Віра Агеєва звертає увагу на ще одну важливу рису Лесі Українки, особливо актуальну й сьогодні, — це відсутність “отрутної пошани до винятковості «російського генія», якою вигодовували цілі покоління українців”. Рецепт такого імунітету письменниці простий і складний водночас: вона знала з десяток іноземних мов, читала європейську літературу в оригіналі, що дало їй змогу мати ширший погляд на культуру і блискуче відкидати претензії росіян на “культурну вищість”.
Ліки проти шароварщини
Глибше вивчення української культури та осмислення її в ширшому, європейському, контексті в ідеалі мало б вберегти від загрози скотитися в прикру крайність — шароварщину. Вона також є дитям нав’язаної меншовартості, коли складну й давню культуру представляють у примітивному й навіть вульгарному вигляді. Чи не найкрасномовніше це виражається в шаблонному уявленні про національний костюм, коли червоні атласні спідниці, шаровари й віночки з кольоровими стрічками — це радше стандарт радянського маскульту, який насправді дуже далекий від краси, різноманіття і культурної вартості автентичного українського одягу. Хоча й у фільмах радянського періоду можна знайти розкішну автентику, яку проґавила тодішня цензура. Як-от “Тіні забутих предків”, які аж хочеться постійно ставити на паузу, щоб порозглядати костюми героїв.
Мультфільму “Мавка” дорікають за дещо стереотипне й “шароварне” зображення селян. Водночас у стрічці є персонажі, у яких безпомилково вгадуються учасники вже культового гурту “ДахаБраха”, що співає в стилі етнохаос. Тобто творці фільму все-таки шукали шляхи, як поєднати класику й сучасність і зробити так, щоб національна естетика не була архаїчною, а йшла в ногу із часом.
Загроза шароварщини чи не найбільше може проявитися зараз у масовій музичній культурі, просто тому, мабуть, що вона найбільш динамічна. Наприклад, коли деякі українські виконавці у 2022 році раптово виявили в себе національну свідомість і перейшли з російської на українську мову, то чомусь почали співати про “вишиваний рушничок” і “гопак”. Це чудово, що люди виходять з-під російського ковпака, але ще краще буде, якщо вони прийдуть до розуміння, що українською мовою можна говорити і співати не лише про це. Зрештою, скочування в шароварщину — це,мабуть-таки, не від злого умислу, а передусім через брак знань і нерозуміння культурного контексту.
Коли попит на все українське “природно” підвищився через війну і протидію російській агресії, найкраще, що можемо зробити, — це тримати планку і, можливо, почати з того, щоб відкрити для себе справжню, не спотворену московською імперською оптикою українську культуру й літературу.
