By 
12 березня Палата представників Конгресу США прийняла одразу чотири законопроекти, спрямовані проти країни-агресора Росії. Такі дії законодавчого органу є реакцією на глобальну російську агресію і втручання Кремля в американські вибори. Зрозуміло, що саме ці рішення поставили гучний знак оклику у відносинах між двома країнами. До пакету законопроектів, зокрема, входить документ “Vladimir Putin Transparency Act”, що зобов’язує Національну розвідку, Держдепартамент і Мінфін впродовж півроку (180 днів) підготувати детальну доповідь про особисті активи Володимира Путіна, а саме дані про рахунки, нерухомість, інвестиції, офшори президента і його рідних в Росії і за кордоном.
Якщо законопроект пройде Сенат і отримає підпис Дональда Трампа, то вже у вересні-жовтні 2019 року можна очікувати вельми цікавий документ з далекосяжними наслідками у вигляді прикриття путінських активів.Палата представників також ухвалила резолюцію щодо розслідування причин вбивства Бориса Нємцова – “значущої фігури в боротьбі з авторитаризмом і корупцією в уряді Володимира Путіна”. Постанова стосується не лише президента Росії, але і його васала – правителя Чечні Рамзана Кадирова.
Документ “Kremlin Act”, що також входить до пакету законопроектів, зобов’язує директора Національної розвідки і міністра оборони надати звіти з оцінками потенційних військових інвазій Москви проти країн-членів НАТО, можливих реакцій Кремля на розширення присутності США і Альянсу в Східній Європі та збільшення військової допомоги Україні і Грузії, а також потенційних напрямків використання Росією слабких сторін і протиріч в правлячих колах західного істеблішменту. Доволі цікавим у цьому документі є закликдо федерального уряду США продовжувати надавати підтримку НАТО і залучати Канаду, Велику Британію і Німеччину до забезпечення присутності Альянсу в Польщі, Литві, Латвії, Естонії.
Законопроект під назвою “Defending American Securityfrom Kremlin Aggression Act” забороняє уряду США визнавати де-юре і де-факто суверенітет РФ над Кримом, його повітряним простором і територіальними водами, а федеральним органам – робити будь-які дії чи надавати будь-яку допомогу, що може привести до визнання суверенітету РФ над півостровом. Також документ надає президенту США можливість відмовитися від виконання вищезазначених заборон, якщо він вирішить, що це шкодить національній безпеці США.
У найближчому майбутньому політична парадигма Д. Трампа, яку підтримали американські політики і суспільство, навряд чи зміниться, а тому хто б не став наступним президентом – він від неї не відмовиться.
Кожен очільник США намагався “перезавантажити” відносин з Росією. Доволі успішно це вдалось зробити Р. Рейгану за часів правління у СРСР М. Горбачова. Однак упродовж останніх 30 років жодного покращення у діалозі між Кремлем та Білим домом так і не відбулось. Дональд Трамп у своїй передвиборчій кампанії також заявляв про бажання поліпшити відносини з Москвою, та у цьому процесі, як не дивно, зацікавлені здебільшого США, а не Росія.
Уже на третьому місяці президентства Дональда Трампа Володимир Путін намагався у доволі дивний для американців спосіб “нормалізувати відносини між США і Росією на рівні всіх головних гілок влади” – закликав до повного відновлення дипломатичних, військових та розвідувальних каналів, розірваних між двома країнами після військової інтервенції Росії в Україні та Сирії. До травня 2017 р. мали також відбутись двосторонні “спеціальні консультації” щодо війни в Афганістані, іранської ядерної угоди, “ситуації в Україні” та зусиль з денуклеаризації Корейського півострова.
Загалом політика “перезавантаження ”була лише середньостроковим інструментом захисту геополітичних інтересів. Росії вона дала можливість використати паузу задля остаточного відновлення економіки після дефолту 1998 року, збільшити свій вплив на країни-лімітрофи, насамперед – Україну, створити міцний ґрунт для посилення енергозалежності держав Європейського Союзу. Сполучені Штати натомість отримали можливість зосередитись на “ісламському” напрямку своєї зовнішньої політики.
За нинішніх умов у США дедалі частіше лунає критика політики “перезавантаження”, що й підтверджують прийняті законопроекти. На думку деяких дослідників, американський досвід засвідчив, що Москва просто скористалась покращенням стосунків, щоб домогтись від Заходу поступок, не зробивши натомість майже нічого. Перезавантаження” лише підштовхнуло Росію до більш агресивної реалізації стратегічних цілей, зокрема до встановлення своєї сфери впливу в Євразії. Зважаючи на нинішню ситуацію, США варто налагодити тіснішу співпрацю з деякими європейськими країнами та Євросоюзом загалом для кращого захисту трансатлантичних інтересів від російської агресії.
Чи означатиме завершення доби “перезавантаження” появу багатополярного світу, в якому Росія стане впливовим геополітичним гравцем, який зможе перемагати? Очевидно, що ні! Про такий перебіг подій можна було б говорити, якби валовий внутрішній продукт Росії (а це реалізація нафти, газу, іншої сировини) гарантував достатню підтримку російського військово-промислового комплексу для глобального суперництва, якби темпи депопуляції в Росії не були одними з найшвидших у світі, якби структурні зрушення в економіці могли б змінити її орієнтованість з експорту енергоносіїв на високе наукомістке виробництво, якби російська наука могла б надолужити втрати від перерваної спадкоємності наукових шкіл і якби Росія не програвала у конкуренції високих технологій.
Натомість цілком вірогідно, що основний складник фундаменту політики “перезавантаження”– боротьбу із світовим тероризмом (тероризмом політичного ісламу) – зруйновано. Ймовірно, що ідеологічний ісламський чинник у Чечні, яким він був за часів Джохара Дудаєва, майже втратив своє значення за правління Рамзана Кадирова.
Та все ж найважливішим пунктом неповернення до омріяного Путіним статусу “перезавантаження” є російсько-українська війна, що триває з 2014 року.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
