By 
Прагненням і метою національно-визвольної боротьби українського народу початку ХХ століття було здобуття та утвердження власної державності. У 1917 – 1922 роках було утворено Радянський Союз й іноземні загарбники остаточно розчленували та окупували українські землі, які втратили державну незалежність, а централізований збройний опір був практично придушеним. У вітчизняній історіографії періодизація цієї доби має кілька основних схем та моделей. Однак найвдаліше її визначити як добу національно-визвольної боротьби та українського державотворення 1917-1922 років.
1917 рік Російська імперія зустріла у глибокій громадсько-політичній та фінансово-економічній кризі. Імператор втратив моральний авторитет у суспільстві та серед державної верхівки й свого оточення. Усі ці явища вкрай загострили невдачі російської армії на фронтах І світової війни та заглиблення соціальних протиріч в країні. Імперія потребувала реформ, проте ситуація радикально змінилася в лютому 1917 року. У Петрограді відбулася буржуазно-демократична революція, царат було ліквідовано й до влади прийшов Тимчасовий уряд.
Окрім миру, соціальних, економічних та політичних реформ народи колишньої імперії сподівалися й на перетворення й у сфері національно-культурної політики центральної влади. Невдовзі революційні зрушення докотилися й до України. На керівну роль з перших днів революції почали претендувати місцеві Ради. Водночас виникали ради солдатських, робітничих та селянських депутатів, а також владні структури Тимчасового уряду.
Перші повідомлення про демократичні зрушення в центрі викликали в українському середовищі природний сплеск схвалення і сподівань на близьке торжество національної та соціальної справедливості. Українці хотіли розв’язати назрілу проблему національного розвитку, тому мали блискавичу готовність до визвольного руху. “Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовладдя, право народу правити самому всіма своїми справами, – зазначав Михайло Грушевський. – Для цього, як упав старий режим, українці всіх партій і напрямків постановили об’єднатися у спільній одностайній політичній організації на весь час, поки буде досягнена спільна широка національно-територіальна автономія України в федеративній республіці російській”.[1]
У березні 1917 року з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) на зборах представників українських організацій і угруповань було обрано організаційну групу, яка стала основою Української Центральної Ради (УЦР). Таким кроком Україна виокремила себе з загальноросійського революційно-демократичного руху і поклала початок періоду національно-визвольній революції. Він тривав від 4 березня 1917 р. по 22 січня 1918 р. й завершився здобуттям національної державності.
Втім ця доба також пережила кілька етапів еволюції перший яких – етап національної та соціально-політичної консолідації в контексті організації та формування Української Центральної Ради. У той час українські соціально-класові організації і політичні сили об’єднались у спільному координаційно-національному центрі та висунули вимогу культурної автономії й соціальних перетворень. Цей етап тривав від часу утворення Центральної Ради 3 березня до видання нею свого І Універсалу, 10 червня 1917 року.
22 березня 1917 року УЦР видала першу відозву “До українського народу”, в якій урочисто й оптимістично виголосила: “Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори на основі загального, рівного, прямого виборчого права. Звідти уперше на весь світ пролунає у всій силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській Землі”.[2] Центральна Рада закликала народ вимагати відновлення права на рідну мову у всіх школах, судах, урядових інституціях, а також у церкві, земствах та всіх неурядових закладах.
Таким чином, ставлячи перед собою завдання культурного і морального провідництва нації, діячі Центральної Ради наперед заявили про своє самоусунення від політико-державотворчого та адміністративно-господарчого проводу.
27 березня керувати Центральною Радою почав Михайло Грушевський. У квітні на Першому Всеукраїнському військовому з’їзді Раду визнали єдиним представницьким органом української революційної демократії. Вона перетворилася на своєрідний передпарламент, складений з 150 осіб, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. 15 червня 1917 р. УЦР поповнилася 133 представниками Ради Селянських Депутатів, обраних на І Всеукраїнському Селянському З’їзді, а 23 червня – ще 130 членами, делегованими ІІ Військовим З’їздом.
Український національно-культурницький рух в Росії швидко почав набувати ще й соціально-політичних та національно-революційних ознак. Проте він не набув державницько-самостійницького характеру. Тогочасні провідники українства прагли домогтися від Тимчасового уряду навіть не політично-адміністративної автономії, а лише автономії у культурній сфері. Винятком були лише групи самостійників на чолі з Миколою Міхновським та Іваном Луценко. Утім, петроградська влада не бажала відродити національну культуру та освіту українців, що призвело до радикалізації дій Української Центральної Ради.
10 червня 1917 р. своїм І Універсалом Центральна Рада проголосила автономію України і постановила створити власний виконавчий орган – Генеральний секретаріат. Тоді відбулася справді колосальна трансформація культурницького руху на національно-визвольний.
Після прийняття I Універсалу розпочався етап національно-політичного автономізму Центральної Ради між принципом інтернаціоналізму революційно-соціалістичної демократії та державотворчим національним інстинктом. Період тривав від 10 червня до 7 листопада 1917 року, коли IІІ Універсал Центральної Ради проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).
Ключовий третій етап національно-визвольної революції можна визначити як час відродження національної державності: від федеративного суверенітету до самостійної республіки. Він тривав до 9 січня 1918 р., коли IV Універсалом Центральна Рада проголосила державну самостійність УНР. Російська революція надала українцям поштовх до культурного та національно-політичного відродження, активізації боротьби за свої соціальні права та економічні реформи. Українська національно-визвольна революція 1917 року завершилася перемогою – створенням самостійної національної держави.
Відтак розпочався період української державності (9 січня 1918 – 14 листопада 1920 рр. Українське державотворення відбувалося у складних військово-політичних та соціально-економічних умовах. Перший етап Української Народної Республіки тривав з 9 січня до 29 квітня 1918 року.
За Центральної Ради УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму. В Республіці обмежувалося виборче і представницьке право за класовими ознаками. Представницький орган – Українські Установчі збори не були відразу обрані через більшовицько-українську війну, згодом – через ліквідацію УНР. Законодавчим органом була Українська Центральна Рада, виконавчим – Рада народних міністрів. Місцевого самоврядування не було, уряд УНР відмовився делегувати владу в регіонах представницьким органам і зробив своєю опорою на місцях установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам. Господарство розвивалося шляхом побудови соціалізму, соціалізації землі, народної кооперації та націоналізації економіки. 29 квітня 1918 року, в день ухвалення Конституції УНР, Республіку було ліквідовано внаслідок державного перевороту на чолі з Павлом Скоропадським за “активного нейтралітету” німецького окупаційного командування.
Розпочався другий етап – Українська Держава за Гетьманату. Цей період тривав до 14 грудня 1918 року. Гетьман здобув диктаторські повноваження. Конституційними документами стали гетьманська Грамота “До всього українського народу” та Закони “Про тимчасовий державний устрій України”. Водночас Павло Скоропадський відкинув будь-які спроби довічної абсолютизації влади. Його диктатура мала бути лише тимчасовою, до стабілізації політичного і фінансово-економічного становища в країні, після чого демократично обраний Сейм (парламент) повинен був би визначити державний устрій і форму правління. До скликання Сейму законодавчі функції здійснювали фахівці міністерств, після чого уряд ухвалював закони, а Гетьман їх затверджував. Виконавчу владу здійснювала Рада міністрів. Українська Держава забезпечувала право приватної власності, влада взяла курс на побудову ліберального капіталізму із значною часткою державних монополій та впливовим прошарком великої буржуазії та земельних власників.
Гетьманат був унітарною державою диктаторського типу із тимчасовим обмеженням демократичних свобод і водночас вів політику українського територіального націоналізму сучасного зразка. Гетьманську державу визнали більш як 20-ть країн світу.
Суверенітет Української Держави частково обмежувався військово-політичною залежністю з боку окупаційного командування. Гетьманат було повалено 14 грудня 1918 р. внаслідок успішного державного військового перевороту (путчу) на чолі з Директорією.
Відтак настав третій етап – Західно-Українська Народна Республіка (1 листопада 1918 р. – 22 січня 1919 р.; 22 січня – 20 грудня 1919 р. існувала як Західна область УНР – ЗОУНР).
Українська Національна Рада оголосила про відновлення державності 19 жовтня 1918 року. Західно-Українська Народна Республіка отримала свою назву на засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року. До складу ЗУНР, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина і Закарпаття. Конституція закріплювала верховенство і суверенітет народу, який здійснює свою волю через представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого, виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборче право мали всі громадяни держави, незалежно від національності чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до того – Українська Національна Рада. Виконавча належала Державному секретаріатові. Місцеве самоврядування здійснювалося через представницькі органи – повітові УНРади.
ЗУНР злилась з УНР 22 січня 1919 року й перетворилася на її Західну область. Однак соборна УНР після злуки не стала ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямом їхніх повноважень. Влада Директорії УНР й надалі обмежувалася територією на схід від р. Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда, співкоординувалися. Таким чином ці дві формації складали конфедеративне державне об’єднання, а не єдину унітарну республіку. 5 листопада 1919 року уряд ЗО УНР підписав з командуванням генерала Антона Дєнікіна угоду про капітуляцію Галицької Армії, а 20 грудня Євген Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.
На той час уряд ЗУНР був у еміграції у Відні, Галицької Армії як державної військової формації ЗУНР вже не існувало. У травні 1923 року президент Євген Петрушевич розпустив еміграційні уряд та усі інші органи і установи, а також дипломатичні представництва і місії, що остаточно завершило існування ЗУНР.
Останній четвертий етап (Українська Народна Республіка) тривав з 14 грудня 1918 до 14 листопада 1920 року. Друга УНР – це соціалістично-класократична республіка обмеженої демократії (обраними чи призначеними до будь-яких органів влади могли бути лише представники трудових класів – робітництва, селянства і “трудової” інтелігенції, якою вважалися “робітники на полі народної просвіти, лікарські помічники, службовці в народних кооперативах, в конторах та установах”). Вищим органом влади був Конгрес трудового народу України – революційне представництво організованих працюючих мас. В основу формування нової системи влади було покладено класовий “трудовий принцип”, що передбачав усунення від влади в Республіці “класів нетрудових, експлуататорських, що живляться з праці класів трудових”. Вища верховна влада, яка належала Директорії (голова – Володимир Винниченко, потім – Симон Петлюра), невдовзі трансформувалася у диктатуру головного отамана Симона Петлюри. Виконавчу владу здійснювала Рада народних міністрів. У країні панувала війна та влада різноманітних отаманів.
На початку липня 1920 року уряд покинув терени УНР і подався на захід, 14 липня р. Збруч перейшла й українська армія, яку було інтерновано на територію Польщі. У середині жовтня Симон Петлюра із польськими військами повернувся до останньої столиці-резиденції УНР Кам’янця-Подільського. Проте вже 14 листопада 1920 року уряд був змушений востаннє й назавжди залишити не лише Кам’янець-Подільський, а й українську територію. УНР припинила своє існування.
З того часу уряд УНР перебував в еміграції й жодного разу не встановлював свій контроль над певною частиною території України. Війни з Польщею та більшовицькою Росією було програно.
Розпочався новий період – народного спротиву окупантам та повстансько-партизанської боротьби. У ті роки постало безліч окремих “отаманських республік”, наприклад, Млієвська, Летичевська, Холодноярська та інші. Влада над українським селом перейшла до отаманів, країна розпалась на мікродержави, кожна з яких могла бути не більшою, ніж повіт. Україна складалась з 120 окремих “республік”. Уже до кінця 1922 р. більшовики практично придушили масштабні повстання селян, які вже мали стихійний, нечисленний та спонтанно-протестний характер. Крім того саме 1922 року Україна стала частиною СРСР.
Після втрати українською владою власної території та виходу верховних властей ЗУНР та УНР за межі України, на її теренах боротьба з більшовизмом не вщухла. Відбувся Другий зимовий похід, тривала повстансько-партизанська боротьба, проте владою в країні остаточно опанував більшовицький уряд УСРР, війська якого згодом придушили хоч і численні, але розрізненні повстанські виступи. 30 грудня 1922 р. УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином навіть свою декларативну незалежність. Для країни та українського народу настала нова доба політичної історії.
[1] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть?
[2] https://history.vn.ua/book/xrestomatia/439.html
