By 
Складна й розгалужена система пільг та компенсацій для окремих категорій громадян, що утворилася за радянських часів, нині потребує реформування через відсутність адресності надання допомоги та належного контролю за виплатами.
В Указі Президента України №637 від 15 серпня 2001 року про “Стратегію подолання бідності” зазначено: “Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних верств, зростанню економічної нерівності”. Водночас, бізнес-структури не підтримують такий соціальний інститут як пільги. “Інвестори, особливо західні, обережно ставляться до будь-яких пільг”, – сказав Ренат Ахметов. Він пояснив, що при пільгах “заробивши мільйон, втрачаєш мільярд”.
Система пільг виникла ще тоді, коли це ще вважалось певним привілеєм, доступом до “забороненого плоду”. Функція пільг полягає у наданні особливого статусу окремим категоріям громадян, які мали певні заслуги перед країною чи обіймали високі посади. Однак з’явилися й пільговики, які бажають, аби Україна відшкодовувала їм втрати, завдані іншими державами.
Та якщо Україна не успадкувала від СРСР активів для виконання обов’язків і зобов’язань, які раніше брав на себе Союз, то чи варто успадковувати борги, щомісячно сплачувати утримання і відпочинок “заслужених” пенсіонерів та відставникам, що колись заполонили весь південь України і обласні центри разом з столицею, а перед тим сприяли винищенню українців? А це все пільги: на російську мову й культуру, на житло, охорону здоров’я, відпочинок, транспорт… Як казали наші “літературні демократи”, Україна відбудеться тоді, коли росіянину та єврею тут житиметься краще, аніж у Росії чи Ізраїлі.
Ймовірно, що екс-гестапівці чи екс-есесівці не отримують у Німеччині пільг за свою “доблесну працю”. То ж чи справедливо, щоб за так “заслуги” українці утримували своїм коштом колишніх “енкаведистів”, “смершовців”, суддів, прокурорів та інших інквізиторів з радянських часів?!
Успадкована нами система пільг спрямована на формування дегенеративного типу суспільства – одних нагороджує привілеями й прагне так виокремити із загалу, а інших (соціально вразливих) підтримує за допомогою, скажімо, субсидій чи роздачі пайків. Культивується скоріше візія патерналістського типу держави, а не дійсність. Невпевненість у країні, у здатності суспільства виправити ганебні наслідки минулого породжує страх влади і громадян, чим вправно користуються паразитуючі політики від “лівих”, які завжди дотримуються принципу “що гірше – то краще”. Бо саме люмпенізоване, денаціоналізоване населення є електоратом й живильною основою для існування популістичних утопій. Тільки-но люди почнуть жити краще, без галопуючої аморальності та страху, що зароблені гроші вкрадуть, – одразу ж з’явиться впевненість у завтрашньому дні.
Нав’язане стимулювання виробляє у людей вмотивовану поведінку: працювати, щоб заслужити; або ж нічого не робити – держава підтримає, надасть допомогу. Обидва варіанти вкрай аморальні, бо ж пільга – це прихований податок, який сплачують інші громадяни, і якщо збільшити такі пільги-податки, то їхній платник заховається у “тінь”. Відтак виникає ще одна аморальність, до якої народ влада спонукає економічно, – порушувати закон, вступати у конфлікт з державою чи підкуповувати її представників, перетворюючи власну справу в кримінал.
Пріоритетом державної політики у реформуванні системи надання пільг та компенсацій населенню має бути встановлення адресності (прозорості, відкритості), тобто ефективного використанням бюджетних коштів, підтримки справді нужденних верств населення та утвердження в суспільстві принципів соціальної справедливості. Перехід до адресної соціальної допомоги для певних категорій громадян посилить прозорість та фінансову підзвітність системи, адже вона спроститься, коли здійснюватимуться прямі виплати одержувачам, минаючи організації, що надають послуги. Таким чином, скоротяться функціонально зайві структури управлінь праці та соціального захисту населення. Існують також і втрати, які оцінити сучасна українська наука не здатна оцінити сповна: часу у чергах за довідками, віри в державу й надій на майбутнє, емоційні зриви, нервові напруження тощо.
Якщо залишити систему незмінною, без корегування законодавчої бази та реорганізації структури органів виконавчої влади, то бездіяльність влади, зрештою, позначиться на ефективності процесів управління та використанні бюджетних коштів, сприятиме зростанню соціальної напруженості в суспільстві.
При реорганізації системи надання пільг потрібно врахувати й реальні потреби сільського населення, для якого не передбачено пільгового проїзду в метро, автотранспорті, пільгового обслуговування в закладах охорони здоров’я, зниження тарифів на житло, опалення, питну воду, водовідвід тощо. Якщо система перейде на грошову компенсацію за отриманні послуги, то цей процес зустріне значний спротив від зацікавлених у збереженні статус-кво.
Для реалізації альтернативної виплати пільг уряду насамперед треба розробити поетапну стратегію заміни системи пільг та компенсацій на адресну грошову допомогу в Україні, й внести відповідні зміни до чинного законодавства. Відтак скорегувати Державний бюджет України і впровадити належний контроль за адресністю отримувачів.
Однак найближчим часом нинішній владі такі реформи не загрожують, бо ж “стабільність” у суспільстві – це їхня основна заслуга й завоювання. Головне, щоб сільське населення “стабільно” вимирало, а українці вироджувалися, деградували і залежали від влади. Еліта ще довго заграватиме зі знедоленими, бо ж люмпенізоване населення є бажаним електоратом, тож опудало ворога завжди шукатимуть у “націоналістах”, у “правому секторі”, у “попередниках” тощо. Досі такий підхід спрацьовував.
Відсутність активної державної позиції щодо утвердження української ідеології в системі публічного управління й далі породжує аморальні, антисоціальні явища та… пільги, які з не меншою силою руйнують формальну та реальну самостійність українця.
