“Пішот” та інші фільми Гектора Бабенка

“Пішот” та інші фільми Гектора Бабенка
“Я вважаю, що він зняв один із п’яти найважливіших латиноамериканських фільмів серед тих, що виходили на екрани за останні п’ятдесят років”, – так відгукнувся про стрічку Гектора Бабенка “Пішот” (Pixote) американський режисер і художник Джуліан Шнабель.

Гектор Бабенко (1946-2016) народився в столиці Аргентини Буенос-Айресі в родині єврейських переселенців: його батько емігрував з України, а мати – з Польщі. Режисер переїхав до Бразилії, де зняв свої перші фільми, що здобули відзнаки національних кінофестивалів і визнання критиків.

Але міжнародний успіх прийшов саме після стрічки “Пішот: закон найслабших”, яку він зняв у 1981 році. Картина здобула багато міжнародних нагород, зокрема на престижних кінофестивалях у швейцарському Локарно, іспанському Сан-Себастьяні та канадському Торонто, отримала визнання та відзнаки кінокритиків у США, а також номінацію на премію “Золотий глобус”. Це вперше латиноамериканська картина була висунута на здобуття цієї нагороди. 

Пішот – ім’я десятирічного хлопчика, головного героя фільму. Стрічка розповідає про “проблемних підлітків”, які не мають батьків чи втекли з дому, а тому мешкають на вулицях Сан-Паулу. Вони стають частиною кримінального світу, заробляючи на життя крадіжками, грабунком, продажем наркотиків і проституцією. За бразильськими законами не можна засудити до ув’язнення неповнолітніх, тож поліція періодично проводить рейди, а упійманих на вулицях підлітків відправляє до виховних закладів, де панує насильство, а ставлення наглядачів до дітей і порядки нічим не відрізняються від тюрми. Пішот і його друзі втікають із виховного закладу й повертаються до вже звичного для них кримінального життя. 

Стрічка вийшла на екрани саме в той складний історичний період у житті Бразилії, коли добігав кінця жорсткий режим військової диктатури, запровадженої в країні в 1964 році. Це був час суворої цензури і придушення будь-яких проявів альтернативної думки в мистецтві, тож деякі режисери виїхали за межі країни, а ті, що залишилися, або знімали комерційні стрічки, або змушені були вдаватися у своїх фільмах до алегорій. Проте зміни в суспільному житті вже відчувалися, тож Бабенко не уникав показу наявних соціальних проблем, характерних для країн третього світу – бідності, злочинності, корупції у владних структурах, а намагався показати це максимально правдиво на екрані, у річищі неореалістичної традиції бразильського кіно 1950-х. Режисер хотів звертатися безпосередньо до глядачів. 

“Пішот” – це жорстка, реалістична соціальна драма, знята в наближеній до документального кіно манері. Це історія про те, як брак любові й нормальних умов для життя перетворює підлітків на жорстоких злочинців. Більшість ролей зіграли діти з бідних родин, які мешкали в нетрях Сан-Паулу та сусідніх містечках. На роль малюка Пішота з понад тисячі претендентів Гектор Бабенко обрав дванадцятирічного хлопця Фернандо Рамо да Сільва (Fernando Ramos da Silva), який жив у містечку Діадема поряд із Сан-Паулу, походив із бідної родини і грав у аматорській театральній студії.

Після виходу стрічки на екрани хлопець став справжньою зіркою, символом успіху для всіх дітей із неблагополучних родин. Фернандо переїхав до Ріо-де-Жанейро й навіть знявся в кількох ролях, але його кар’єра не склалася – він повернувся додому і став членом вуличної банди. Через шість років, коли хлопцеві виповнилося дев’ятнадцять, його вдома застрелили поліцейські. Згідно з офіційною версією – за спробу збройного опору під час арешту, але обставини його смерті викликали багато запитань. 

Загибель головного героя спричинила великий резонанс у світі і вразила багатьох митців. Пам’яті Фернандо Рамо да Сільва присвячено альбом Tender Prey (1988) групи Nick Cave and the Bad Seeds.

У своїх наступних картинах режисер знову звертався до гострих соціальних тем. Його стрічка “Поцілунок жінки-павука” (1985), тюремна драма, знята в копродукції із США, була номінована на “Оскар”, “Золотий глобус”, “Золоту пальмову гілку” в Каннах тощо.

Мабуть, Гектора Бабенка варто вважати саме “акторським режисером”, адже за ролі в його фільмах актори здобували нагороди й визнання. Зокрема, Вільям Херт за головну роль у стрічці “Поцілунок жінки-павука” виграв “Оскара”, приз кінофестивалю в Каннах, нагороди Британської кіноакадемії та італійської премії “Давид ді Донателло” тощо. Виконавці головних ролей у фільмі Бабенка “Будяк” (1987) Джек Ніколсон та Меріл Стріп номінувалися на здобуття “Оскара”, а Вільям Дефо за головну роль в останній картині режисера “Мій друг індус” (Meu Amigo Hindu, 2015) отримав нагороду кінофестивалю в Монреалі.

Гектор Бабенко пішов із життя у 2016 році внаслідок серцевого нападу, спровокованого довгою хворобою. Після смерті режисера кінокритик Оуен Глейберман на шпальтах Variety, згадуючи кінематографічний спадок Бабенка, назвав його співцем вигнанців, аутсайдерів, який водночас ніколи не намагався внести бодай якісь ноти сентиментальності в життя, яке показував на екрані. За означенням критика, режисер завжди шукав теми “на межі”, його варто вважати митцем, якого найбільше цікавив оцей момент переходу. Історії, які він розповідав, протікали туди-сюди між невинністю та злочином, чоловічим та жіночим, геями та представниками традиційної орієнтації, зрештою – між правдивою життєвою трагедією та романтичною мрією. 

Оуен Глейберман вважає, що навіть такі означення історій Бабенка та його героїв можна вважати лише ярликами, які напевне б не сподобалися самому режисеру. Його герої набагато складніші, бо за цими межами, часто умовними чи навіть уявними, з обох боків від них, відчувається їхня надзвичайна людяність.

Очевидно, у цих кінематографічних пошуках Гектор Бабенко випередив свій час.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник і кінематограф Штучний інтелект грає рок