By Науковий співробітник берлінського офісу Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Густав Грессель опублікував статтю під назвою Після Криму: Чи має НАТО засоби для захисту Європи?
Військові витрати тепер можуть фігурувати в публічній розмові про НАТО. Але альянс, у віці 70 років, як і раніше, не має достатньо сильних військових можливостей для захисту Європи від Росії.
Після анексії Криму Росією в 2014 році НАТО пообіцяла пристосуватися до нової ситуації. На саміті в Уельсі того року альянс знову взяв на себе зобов’язання щодо витрат у 2%, посилив роль Сил реагування НАТО (NRF) і створив Спільну оперативну групу з високим рівнем готовністю (VJTF) для реагування протягом п’яти днів на непередбачені ситуації на східному фланзі НАТО. Через два роки у Варшаві альянс погодився відправити військовий контингент до кожної з країн Балтії та Польщі. Пізніше США додадуть три батальйони для проведення ротації між країнами східного флангу. На саміті в Брюсселі у 2018 році НАТО зробила цілі готовності NRF більш відчутними: 30 батальйонів, 30 винищувальних ескадрильїв і 30 бойових кораблів, що мають бути готові протягом 30 днів. Крім того, структура команди і логістики Альянсу мала бути оновлена для розгортання великих формувань в цьому ж регіоні.
Але занадто рано оголошувати «місіювиконаною». Заходи, вжиті після цих трьох самітів НАТО, що відбулись після захоплення Криму, недостатні для того, щоб стримати Росію від подальшого використання військових загроз і сил проти інших європейських держав, навіть членів НАТО. Військові вправи RAND, проведені в 2016 році, показали, що сил НАТО на східному фланзі недостатньо для захисту Естонії, Латвії та Литви. Росія зможе ввести в бій сухопутні війська, що перевищують чисельністю, і разом з повітряними силами і протиповітряною обороною зможе перемогти місцеві сили до того, як прибудуть підкріплення НАТО. Якщо російський наступ буде неочікуваним, керівники Росії можуть навіть обійти збільшені сили НАТО (батальйони НАТО, що базуються в Прибалтиці) і ті не зможуть приєднатися до бою. Дійсно, здатність Росії диктувати час і місце будь-якого штурму закріплює її військову перевагу на всьому східному фланзі – не тільки в прибалтійських країнах але і від крайньої півночі до Чорного моря.
Присутність східного флангу НАТО є гарантією, яка була першочерговою метою альянсу – а не стримування – саме так зрештою стали називати це західні європейці. Обмежені сили, розташовані там, слугували б військовим прикриттям і, як мінімум, були б причиною війни, щоб повернути територію, якби вони не змогли її утримати. Але для того, щоб Росія відмовилась від вторгнення, Кремль мав би бути впевнений, що у випадку військового вторгнення (навіть без чітких атрибутів, таких як вторгнення до Криму у 2014 році), альянс буде рішуче відстоювати кожного члена. Але твіти Трампа, нещодавній одностороннє заохочення Німеччиною трубопроводу “Північний потік 2” та європейська бездіяльність після закінчення договору INF не дають підстав вважати, що стратегічна згуртованість і солідарність можуть призвести до більш серйозної кризи.
Європейська згуртованість потребує покращення але як щодо зобов’язань Європи? Як правило, зобов’язання вимірюються фінансовими вкладами. Цифри показують, що скорочення витрат на оборону, що відбулися після економічної кризи 2008 року, припинилися, але також показують і те, що витрати не зросли до рівня докризових. Більше того, витрати на оборону зросли в основному на східному фланзі НАТО, в тих країнах, яким безпосередньо загрожує Росія. У будь-якому випадку, важливо зрозуміти, що витрати самі по собі не є еталоном для порівняння військової спроможності або для розуміння того, наскільки країна є у безпеці. Відмінності купівельної спроможності, національні нормативи, фінансування бюрократичних апаратів, не пов’язаних з військовими завданнями – все це може змінити військовий потенціал.
Чи покращився європейський військовий потенціал з 2015 року? У деяких відношеннях, так. Протягом останніх п’яти років країни Балтії та країни, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, продемонстрували вражаючий досвід посилення своїх оборонних можливостей. Вони не тільки збільшили бюджети, Швеція та країни Балтії також переорієнтувалися з реагування на міжнародну кризу на національну оборону. Але в решті Європи мало що змінилося. Оборонна політика досі – у кращому випадку – другорядна справа, яку затьмарюють внутрішня і партійна політика.
У Німеччині витрати на оборону стали кісткою розбрату між правлячими партіями. Тиск соціал-демократів з метою збільшення соціальних витрат означав, що уряд не погодився на подальше збільшення витрат на оборону, яке становило 1,2%, а до 2022 року зросте до 1,3%. У бюджеті 2022 року буде виділено близько 43 млрд. Євро на оборону. Але для нарощення військової сили і систем озброєння, яке вона вже пообіцяла НАТО як внесок у оборону Альянсу, уряд потребує як мінімум бюджету у 60 млрд. Євро. Німецький уряд відклав дату, до якої його приємники повинні були виконати обіцянку, спочатку з 2024 до 2027 рік, а тепер до 2032 року. Хто заповнить прогалину у силах, яку Німеччина створює в НАТО внаслідок цього? 1 січня Німеччина активізувалася надавши НАТО VJTF (сили швидкого реагування), але їй вдалося зробити це лише зібравши військові формування з усього Бундесверу в одну функціональну бригаду. І ця бригада становить менше третини сил, які Німеччина обіцяла альянсу в 2016 році.
Невисокі витрати – це одне з питань НАТО; нерозумні витрати – інше питання. Польща витрачає більше 2% ВВП на оборону, але ключовим пріоритетом уряду є створення міліції територіальної оборони. Військова цінність 17 легких піхотних бригад, які вона має намір створити для територіальної оборони, є дуже обмеженою. Вони складаються з добровольців без військового досвіду, які отримують 30 днів навчання в рік. На практиці важко мобілізувати і розгортати резервні сили в дуже короткий термін, як вимагатиме криза з Росією. І неможливо сформувати більші військові формування і вчити їх у об’єднаних видах військ маневрів бойових дій, якщо вони складаються з недосвідчених волонтерів. У серпні та вересні 2014 року російські регулярні бронетанкові формування розгромили українських волонтерів легких піхотних підрозділів. Крім того, польський уряд відклав основні програми закупівель для своєї регулярної армії і виділив ці гроші на територіальну оборону. Ці дії призвели до того, що декілька офіцерів вищого рівня подали заяву про відставку на знак протесту.
Таким чином, і в Берліні, і у Варшаві внутрішня політика і популізм все ще є в пріоритеті перед обороною. Порівняно з менталітетом політичних еліт країн-членів НАТО під час холодної війни, оборона далека від того, щоб бути частиною «державних інтересів», як це було колись.
На геополітичному рівні після Криму в Європі виникла певна єдність щодо ставлення до Росії, навіть якщо вона іноді є крихкою. Жодна країна-член ЄС не визнала анексію Криму Росією і всі вони підтримували економічні санкції, незважаючи на часті італійські, австрійські та угорські бурчання. Але самі санкції не є стратегією, вони не відображають більш широкого сенсу стратегічної єдності щодо того, вирішувати проблему з Росією. Щодо самої України, то переговори в Мінську є злагодженим підходом але вони затягнулися на чотири роки. Росія не виконує своїх зобов’язань за угодою і вона не утримується від застосування сили проти України. У військовому відношенні лише деякі країни-члени НАТО наважуються взаємодіяти з українськими збройними силами. Сполучені Штати поставляють протитанкові та контр-снайперські системи та різні нелетальні товари. Країни Балтії забезпечують боєприпасами, а Польща і Словаччина постачають запасні частини для бронетехніки. США, Канада та Велика Британія створили ініціативу з підвищення кваліфікації тактичного керівництва збройних сил України, згодом до неї приєдналися Литва та Польща. Але застереження з боку деяких західноєвропейських держав означають, що ця програма не є програмою НАТО, а окремою ініціативою, що проводиться членами НАТО на добровільній основі. Угорщина заблокувала більш глибокі узаконені відносини між Україною та НАТО після обмежень на використання угорської мови в Україні.
Таким чином, через п’ять років після анексії Криму, Європа не розслабляється і не братається з Росією (як це було після 1991 року або російсько-грузинської війни 2008 року). Але вона все ще не пробудилася перед викликом, який має. Щодо ключових стратегічних питань, Європа ще не відповіла на основні питання повною мірою. Чи є Росія загрозою для Європи за межами найближчого пострадянського сусідства? Наскільки Європа повинна передбачити засоби для стримування військової напористості Росії? Чи доповнить Європа ці засоби стримування, щоб обмежити вплив і тиск Росії на Європу? Якою буде тоді частка військових, яку НАТО і Європа повинні мати для стримування і захищеності? Уельс, Варшава і Брюссель побачили, що держави-члени погодилися на коригування існуючої структури сил і командування. Але вони зробили це через розумінням того, що цими змінами потрібно керованими в бюрократичній політиці і вони не вимагають ширшого консенсусу серед політиків і громадськості.
У випадку майбутніх кризових ситуацій з Росією НАТО може виглядати набагато слабшою ніж це видається на папері. Поза сумнівом, причина нездатності політичних лідерів провести публічну розмову на цю тему криється частково в цьому; і дуже часто вони були задоволені тим, що скарги Дональда Трампа відволікали увагу від власних зобов’язань європейських країн перед НАТО. Проте дискусія щодо розподілу зобов’язань не стосуються Трампа – вона стосується сил, доктрин, процедур, установок, інфраструктури та служб, необхідних для захисту Європи. Суть цього питання є складнішою ніж абстрактна цифра витраченого ВВП і ігнорування розмови про можливості є більш небезпечним ніж фінансування.
