Пісні розлюднення

Пісні розлюднення

“Чому знов пишуть, що Москва — «Мордор»? Чому знову «орки»? — запитує сивий дядько, ганяючи в смартфоні фейсбук-стрічку, голосно пирхає, дратується, аж бризка слиною. — Що, у нас своїх казок нема?”

І дійсно, Мордор Толкіна став для мешканців нашої країни чи не найпопулярнішим метафоричним означенням імперії Путіна. А серед тих зневажливих прізвиськ, якими українці маркують російських вояк після 24.02.22, “оркам” становлять конкуренцію, либонь, “рашисти” і “п#дори”.

“Чому ж назви, які потрапили до нас 40 років тому разом із перекладами англійського класика фентезі, так міцно і вдало увійшли до словесного канону найжорстокішої та найбільш кровопролитної війни XXI століття?” — запитаємо услід за дядьком.

На це є два варіанти відповіді: короткий і довгий. До короткого ми ще повернемося, проте почнемо з довгого.

Як відомо, у “Володарі Перснів” Джона Роналда Руела Толкіна описується світ Арди, якому загрожує завоювання силою зла. Джерелом загрози є могутня істота, що зветься Саурон, володар магічних перснів. Саурон перетворює своє володіння Мордор на чорний — як в алегоричному, так і в буквальному розумінні — осередок неозорого казармового деспотизму, цивілізаційного запустіння, безплідності й візуальної потворності. Ну й, зрозуміло, саме Мордор є головним “геополітичним” плацдармом військового завоювання Арди.

Війська Саурона складаються з людей і орків. Якщо перших автор “Володаря Перснів” позиціює “обдуреними” та “спокушеними”, то з орками все сумніше. На відміну від людей, що мають вибір поміж добром і злом, ці істоти навмисне створені для здійснення темних справ. Це такі собі “зіпсовані ельфи”, предків яких жорстокістю та магією перетворили на покручів. Якщо ельфи Арди за своєю природою тягнуться до Світла, краси та добрих справ, орки безальтернативно шукають насолод у Темряві, потворності й злодіяннях.

Зрозуміло, що саме Мордор та орки були і є ідеальними “метафоричними конструктами” для позначення такого ворога, якому відмовлено в людському статусі. Тим більше, що вже в перші тижні повномасштабного вторгнення російські вояки відверто й навіть гордо маніфестували себе вчинками, що їх властиво означати як “нелюдські”.

На додачу сучасна інформаційна тотальність організувала нам екскурсії до загиджених окопів і землянок, залишених на Півночі України “другою армією світу”, розповсюдила десятками мільйонів акаунтів зображення потворних “чмонь” у не менш потворних темно-зелених строях, садистичні відеозаписи з “майстрами кувалди” Пригожина, з візуально відразливими постатями суровікіних і кадирових.

Та й сам “московський Саурон” за фізичними параметрами недалеко втік від своїх полководців: блідий, зморшкуватий дідок із нижніми кінцівками, що самовільно танцюють. Така собі сумнівна людська тілесність.

А ще можна згадати російського літератора 90-х років Ніка Перумова, який написав популярне тритомне “продовження” (власне, фанфік) “Володаря Перснів”. Мордорські орки в цьому творі раптом стають ледь не жертвами геополітичної тиранії західних ельфів (англосаксів?), а гноми безугавно пиячать і створюють… невеличку приватну військову компанію. Ревізіонізм Перумова спочатку здається кумедним, але вже під час читання другого тому густішає обридження. Наче щось гниле і смердюче оселяється в ретельно вивіреному світі, створеному Толкіном. Наче не росіянин, що постійно живе в США, а реальний орк намагається переписати історію Арди.

Хто не в силі створити свій світ, псує чужий. І це, до речі, не про письменників, а про саму суть російсько-української війни.

Навіть путінська казка про “укронацистів” як засіб для розлюднення українців є лише паразитуванням на антифашистській публіцистиці минулого століття, архетипи якої належать творчості тих самих англосаксів, яких тепер проклято на Московії.

Наш паразитичний ворог, цей споконвічний “викрадач чужих світів”, наче сам напрошується на розлюднення. Якщо ж згадати, що кожний народ під час війни задля успіху немилосердної фронтової справи “технічно розлюднює” свого ворога, то й не дивно, що художні образи орків та орчої країни стають нам у пригоді.

Чому саме вони? Тому що — і тут ми повертаємося до короткого варіанта відповіді на запитання дядька — не знайшлося, принаймні поки що, українського Толкіна, який би спромігся створити щось таке емоційно захопливе, художньо переконливе і філософськи впорядковане, як Арда та її сакральна історія. Створити, використовуючи символи, постаті та архетипові сюжети нашого міфологічного світу.

І тут, здається, річ навіть не у вправному поводженні з міфологією. Річ у вмінні професора Толкіна сформувати у своїх читачів багатопланове відчуття присутності Арди, її предметної, історичної, мовної та настроєвої справжності. Персонажі “Володаря Перснів” живуть — саме живуть, а не слухняно виконують авторську волю — у жаскому, в’язкому передчутті великої війни, у переддень повномасштабного вторгнення чорної орди в землі вільних народів. Вони безрадісно помічають, як щодня довшають тіні, спостерігають принагідний “парад зрад”, ховаються від усюдисущих ворожих шпигунів, намагаються перехопити ініціативу, сподіваються на примарні обіцянки й мутні пророцтва, раз у раз згадують поразки та “ялові перемоги” минулого.

Цей настрій ідеально резонував із нашими очікуваннями передвоєнних років. Власне, уся історія України з 1991 року була довгою передісторією “повернення Саурона”, коли темний демон імперії шукав для свого відродження тілесну форму і знайшов, врешті-решт, не титана й не героя, а колишнього петербурзького “шпанка”.

Толкін вміло ставить акценти. Хай якими приреченими на зло є орки, але найгіршими негідниками й мерзотниками в його романах однаково виявляються люди. Істоти з правом вибору чомусь вибирають зло, і навіть орки бояться таких людей, бо вольовий вибір вільної особистості насправді могутніший і суттєвіший за будь-яку родову приреченість.

Тут і криється парадокс розлюднення. З одного боку, морально простіше припинити життя орка, а не людини. Бо ж “нелюд”. Але з іншого — орки служать злу не за вибором. Відповідно, кожне розлюднення хитро криє в собі потенціал виправдання. Так один із нацистів, виправдовуючи себе в Нюрнберзі, казав: “Я був солдатом, я не мав власної волі”. Тобто “солдат — не людина”, що з нього взяти.

Тож треба ще раз акцентувати: українцям протистоять не орки й не “нелюди”. І те, що називають “технічним розлюдненням”, загалом є лише психологічним засобом для тих, хто реально працює на війні.

Гадаю, що не варто давати ворогові шанс на виправдання, перетворюючи розлюднення на флагманську суспільну практику або ж на літературно-публіцистичну смислову централь. Війну почали люди, які втратили не людську природу, а людську подобу (належність до цивілізації), люди-чудовиська за своїм свідомим вибором, а не за фактом народження чудовиськом. І судити їх будуть за цей вибір, за вольові акти служіння злу.

У “Володарі Перснів” йдеться, серед іншого, і про це. Про закон, за яким судять істот, спроможних на вільний вибір, а не чудовиськ від народження.

Хтось може запитати: “Якщо природжених чудовиськ в Арді не судять, то що ж там із ними роблять?”

Відповідь: просто знищують.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про чудовиськ Зачекати з контрнаступом Війна і сміх