By 
Хай що змінюється і відбувається під високим вкраїнським небом, а кожного Нового року телебачення пропонує нам насолодитися творчістю Поплавського. От і цього разу на каналі “Україна” (і не лише там) можна було побачити далеко не молодого і вже не голосистого, але все ще переповненого сценічним позитивом дядька, одягненого в блискучі лахи з претензією на футуристичність. Усупереч – а, може, і на зло, хтозна – цій неорганічній футуристичності, дядько співав про щось дуже органічне. Про органічне в декількох сенсах. Він співав про сало.
Зрозуміло, високої естетики та проривної стилістики в його піснях, м’яко кажучи, небагато. Зате є народні шиболети, а глибше – архетипи. Власне, присутність архетипів, цих могутніх, невидимих і незнищенних юнгівських “машин впізнання”, замішаних на язичницьких варивах давнини, на тисячолітній весільно-панахидній циклічності, і компенсує в піснях Михайла Михайловича усі оті наявні та можливі “відсутності”.
Усупереч трендам, смакам доби й думкам мистецтвознавців, він раз за разом серед безлічі можливих культурних варіантів ставить на рідне домашнє сало. Ледь не як на містичне “зеро” споконвічної народності. І щоразу його ставка виграє.
Це не може бути випадковістю. Це й не є випадковістю, звісно. Народ здебільшого не заперечує й навіть щиро підтримує те, щоб між поняттями “український талісман”, “віковічний наш талан” і “рідне сало” публічно та пісенно ставився знак рівності.
Більшість представників народу не відчуває тут ані втрат у гідності, ані якоїсь смислової пастки. У кращому разі представник тієї більшості роздумливо почухає собі лоба, зітхне і скаже: “То так є”.
Критики крутять носами, бурмочуть щось там про “кляту архаїку” та “провінційність”, критики рвуть метелики на пещених шиях і стирають пальці об екрани планшетів, а Поплавський собі співає:
Сало їм, на салі сплю,
Бо я так його люблю.
От якби ще й салом укривався,
То як сир у маслі я б купався(…)
Співає і зриває аплодисменти. А як танцюють під його “Сало” на корпоративах, ювілеях і дискотеках! Аж ламінат тріскає.
Отже, здається, що маємо справу не з приколом і не з психічною епідемією, а зі специфічною (навмисно простацькою, стилізованою під “низькі” потреби звичайного обивателя) маніфестацією цілого культурного явища. Адже пісня пропонує нам сприймати сало не лише як “символ сили та достатку”, а як мистецький парафраз концепту ідеального середовища, де людина отримує максимальну насолоду та повну реалізацію. Тобто це не просто “тема пентаклів”, низької матеріальної потреби, звичного фізіологічного ресурсу, а щось більше, ширше і глибше, щось направду “віковічне” й “талісманне”, піднесене ледь не на рівень космогонічної константи. Як в українському прислів’ї “Коли б сало крила мало, під небесами б літало”.
І не варто думати, що архетиповістю сальної теми користується лише Михайло Михайлович. Просто іншим співцям сала бракує його масштабності, а, можливо, і харизми. От, скажімо, Поплавському вторить київський бард Сергій Брайлян (Улічний), у якого також є пісня з назвою “Сало”. У ній він протиставляє сало французькій жабі та іншим іноземним кулінарним шиболетам:
Нам не потрібні гостинці з далеких заморських країв,
Сало давай українцю – і найщасливіший він.
Як бачимо, сало – це реальна естрадна тема, навіть мегатема. Про сало як про такий собі “центр смислового всесвіту” співає цілий загін вітчизняних естрадних виконавців. Можна згадати Миколу Янченка з піснями “Живеш в селі – вирощуй сало” та “Сало на Москву”, Дмитра Сергієнка з піснею “Сало”, Бориса Сичевського із “Салом на базарі”, “Козятинських козаків” з “А я люблю сало”, Івана Ганзеру з “Хто має долар, сало їсть”. Перелік можна продовжити.
У пісні “Сало на базарі” (музика і слова В. Кукоби) зустрічаємо таке риторичне запитання:
А хіба я можу жити без свині?
Бо вона неначе родичка мені.
Тут, можливо, з глибин немовчного гулу народного багатоголосся виринають тотемні модальності. Можемо припустити, що це далекий і нечіткий, проте – а чому б і ні? – актуальний для масового несвідомого відзвук давніх гімнів, які славили сакральну позицію свині (вепра, дика) як одного з наріжних тотемів (священних тварин-першопредків) тих древніх племен, які населяли Україну ще у V-III тис. до н.е.
Відомо, що в уявленнях давніх індоєвропейців кабан був сонячним звіром, що супроводжував верховних солярних богів, а у ведичному пантеоні безсмертний Сонячний Вепр є одним із головних аватарів Вішну. Вепр, серед іншого, перемагає чудовиськ Темряви та розчищає шлях Світлу.
Тож сало для наших предків було не просто їжею, навіть не язичницьким “тотемним причастям”, а “делегованою плоттю”, даром божественної істоти. Даром, пов’язаним із передвічною сакральною вертикаллю, з абсолютним позитивом Всесвіту. Як влучно підмітив Остап Українець, страви зі свинини й нині домінують на наших традиційних святкових столах, які, за словами істориків культури, є однією з найбільш стабільних і первинних моделей світобачення наших предків. Недарма в минулому єднання роду передбачало обов’язковий і ретельно спланований жерцями ритуал трапези.
Давня українська приказка “Ні сіло ні впало, але сало дістало” також вказує на близькість у язичницькому світогляді модальностей сала і благодаті, вищого благословення. Раптовість отримання й першого, і другого пов’язана з тим, що сакральне “джерело сала”, як і сакральне “джерело благодаті”, за своєю несповіданою та незрозумілою для смертних логікою самостійно вибирає собі двоногий об’єкт для ощасливлення.
Можемо також припустити, що особлива (делегована давнім сакральним джерелом) позиція сала в сучасній українській етнокультурі є одним із найдавніших і найулюбленіших символів нашої належності до тієї легендарної культурно-господарської спільноти, яка забезпечувала мирне існування континентальних народів упродовж кількох тисячоліть аж до кривавої доби завоювань, спричинених степовим “народом колісниць” і його союзниками на початку II тис. до н.е.
Отже, сало може бути знаково пов’язаним із Золотою добою, Сатья-югою індоєвропейських народів. Можливо, ця “прив’язка” все ще жива-живісінька в масовому несвідомому. І коли в новорічну ніч ми устодвадцяте чуємо “сало їм, на салі сплю”, то десь у тих темних глибинах, де плавають сліпі панцирні риби архетипів, починає ворушитися теплий спогад про безкрайні трав’яні рівнини, зігріті сонцем енеоліту, де мирно та щасливо пасли свої незліченні стада люди Золотої доби. У нас просинається ностальгійний настрій, ми беремо скибочку доброго свіжого сала, спорядженого часничком, і не думаючи про те, що це раптом делегована плоть тотемного Сонячного Вепра, відправляємо її собі до рота.
І маємо щастя. 🙂
