Плато

Геополітичні тренди формуються дуже повільно, нестерпно повільно. Іноді потрібні десятиліття, щоб утворився міцний і визнаний міжнародним загалом шаблон політичного мислення, який впливатиме на міркування глобального політикуму впродовж довгих десятиліть.

Триває вже третій рік російсько-української війни, а глобальних політичних трендів, які б містили її чітке позиціювання, і досі ще не сформовано. Путіна та його занурений у пітьму “цивілізаційний острів” усе ще не ізольовано на смисловому полі й не позначено як “казус”. Хоча все, що відбулося і відбувається, є очевидним, фіксованим і фронтально явленим. Дехто починає ремствувати, розповідати про “імпотентний Захід”, всесвітню зраду, тотальне панування постправди та руйнування старого доброго світу.

Хоча старий добрий світ і насправді зруйновано, проте це відбулося так давно, що до теперішніх глобальних трендів не має вже жодного стосунку. Але новий недобрий світ не такий уже й безнадійний, як декому здається. І найсвіжіші події, як не парадоксально, це підтверджують.

Для розуміння ситуації треба уважно послухати те, що тепер каже Путін, і подивитися на те, що він робить. Путін каже, що негайно зупинить війну, якщо йому віддадуть чотири українські області, гарантують нейтральний і без’ядерний статус України та юридично забезпечать культурні потреби російськомовних. Ба більше, Путін істерично вимагає гарантій безпеки від Заходу та ганяє російськими дорогами вантажівки чи то зі справжньою ядерною зброєю, чи то з ваговими макетами ядерних бомб.

А два з половиною роки тому путінські дипломати вимагали, щоб НАТО відступило з країн колишнього Варшавського пакту, щоб Україну визнали безальтернативною зоною геополітичних інтересів Москви, та ще натякали на якусь “другу Ялту” для встановлення і закріплення нового глобального порядку. І це все сприймалося далеко не на рівні анекдоту, бо Макрон, Шольц, Салліван і Бернс їздили до Кремля, щоб обговорювати та “уточнювати” російські вимоги, принижувалися, сідаючи наприкінці знущально довгого столу. А в західних столицях дивилися на українських чиновників як на майбутніх біженців і членів уряду в екзилі.

Тобто ми бачимо, що Росії за довгі й виснажливі місяці безпрецедентно жорстокої війни в Європі не вдалося закріпити та навіть утримати в полі актуальності заявлений у грудні 2021 року власний глобальний тренд.

“Нарваний пацан” із міжконтинентальними ракетами вже не вимагає змін порядку денного на глобальному рівні. Він хоче Херсон і Запоріжжя, а ще трішки Донеччини. І державного статусу для російської мови. Але ніхто з політичного істеблішменту колективного Заходу не спішить до Москви обговорювати його бажання. Усі розуміють, що це не пропозиції, а поза. Розрахована не на діалог, а суто на пропаганду й медійні понти. На демонстрацію “довгої волі”.

“Нарваний пацан” панікує. Рютте має рацію.

Якби в січні 2022 року Путін розпочав навчання із застосування тактичної ядерної зброї, якби він почав переміщувати боєголовки з операційних центрів на полігони, панікував би колективний Захід. А тепер західні військові експерти ліниво теревенять про те, чи РФ, бува, не втратила радянських ядерних технологій і чи зможе підірвати тактичний заряд потужністю у 250 кілотонн.

Стратегія безперервної ескалації ефективна лише на висхідному відрізку “параболи напруження”. Коли ескалація досягає плато, її ініціатор потрапляє в пастку. За законами жанру, він має і далі ставити планку вище, але якщо “вище” означає те, чого ніхто у світі за жодних обставин не вибачить, то залишається інструментарій гучних, але порожніх погроз.

Путін досягнув плато в безперервній ескалації, яку розпочав ще 2007 року. Кожний наступний крок на цьому плато сприймається як крок до спуску. Наступ тягнеться, наче по мокрому піску, на стратегічне розтягування фронту бракує сил. Чорноморський флот ховається на крайньому сході операційного району, у Балтійському морі флотилії НАТО тренуються ледь не біля Кронштадту. У радянських стратегічних бомбардувальників, яким уже “сильно за 50”, вичерпується ресурс турбін і силових елементів планера. Одна за одною “згорають” мережі агентів впливу. Вірменія фрондує, казахи підсміюються. Нафтодолари перетворюються на нафтоюані. Велетенська країна ще не вичерпала ресурсів, але це вже не про глобальну велич імперії. Це хіба що про Херсон і Запоріжжя.

Вибори до Європарламенту не принесли Путіну бажаного. У нього ще залишається надія на фрикуватість Трампа, але до можливої зміни господаря Овального кабінету ще пів року. А тим часом глобальний тренд формується. Повільно, проте невідворотно. Світ поступово звикає до того, що Путін усе більше тоне в мілітарному мікроменеджменті, стає “Саддамом на стероїдах”; що в посадках під Костянтинівкою діється щось таке ж довге, беззмістовне та безнадійне, як у болотах Месопотамії в 1984-му. Посмак відповідний.

Китай і Туреччина, наче трофейна команда, ідуть слідами невдахи, підбираючи кинуті їм фішки.

Головне завдання Путіна два з половиною роки тому полягало в реставрації СРСР, кремлівський карлик приміряв на себе сталінські галіфе. Головне завдання Путіна тепер — втримати ситуацію до якогось сприятливого “часу Х”, коли послабиться підтримка України Заходом, щоб не дати українцям закріпитися на позиції історичного народу. Дистанція величезна.

Наша проблема в тому, що, втрачаючи глобальну перспективу, Путін усе більше концентрується на Україні. Він ще може фіналізувати війну так, щоб не мати вигляду переможеного. Це — єдине його сподівання, яке ще є в базовій реальності як можливість.

Відповідно, Путіна вже не влаштовує “корейський варіант”, бо така фіналізація війни майже автоматично гарантує українцям позицію історичного народу. Просте переведення війни в “майже холодну фазу” не дає українським “друзям Путіна” жодних шансів на політичну перспективу. Московському диктатору потрібне приниження України, потрібна капітуляція. Тільки такий фінал війни дасть його “друзям” змогу опертися на ресентимент “глибинного народу” України та провести ревізію наших амбіцій.

Саме тому Путін озвучує свої вимоги. Це — програма приниження України, збиття її з позиції історичного народу та посилення (радше відживлення) капітулянтства. У Кремлі не вірять від слова “зовсім”, що прозахідна політична еліта України настільки свідома й організована, що здатна утримати державність у такій ситуації, у якій опинилася Фінляндія в 1945 році. Московські аналітики вважають, що поразка у війні відкриє шлях тим силам, які будують своє майбуття звинуваченнями Заходу в “зраді”. Тобто проросійським ресентименталам (спадкоємцям “регіоналів” і комуністів) та ресентименталам з-поміж етнонаціоналістів. Що разом вони переможуть прозахідну політичну еліту та сформують капітулянтську більшість на штиб тієї, яка нині кермує Грузією.

Найважливіше тут те, що Путін уже думає не так про воєнну перемогу, як про фіналізацію війни та післявоєнне ралі. Перемогти він не може, але хоче “грузинізації” післявоєнної України. І це — симптоматично. Це все, що залишилося від грандіозних зимових планів 2022 року. Ще трохи протриматися, ще трохи везіння, і він навіть на це не сподіватиметься.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


(Не)очевидність майбутнього Останнє літо “секретної кімнати”?