Подвійна смерть “священних корів”

У кожній сфері є “священні корови” – постаті або теми, на які заборонено дивитися критичним поглядом. Іноді ці заборони підкріплені силою влади, іноді – силою корпоративної думки. Така думка формує міф про те, що критичне (свіже, альтернативне) освітлення теми руйнує певний договірний базис, “підірве основи” і т. ін.

А ще міф про те, що “священні корови” безсмертні.

Корпоративне середовище, яке сформувалося в українській літературі (і ширше – в українській культурі), у тому плані не є винятком. Воно має довгий перелік “священних корів” (великих, малих і зовсім містечкових) і навіть розвинуту “внутрішню міфологію”, на захисті якої стоять літературні бюрократи, архаїчні інституції, які пережили свій час, а також старі та молоді “літературні зграї”, що згуртувалися навколо принагідних годівничок, які спираються на офіціоз (видавничих проєктів, політичних штабів, меценатів тощо)

Навіть схематичний аналіз цієї “внутрішньої міфології” зайняв би багато сторінок і зацікавив би либонь посвячених. Але є в тій міфології теми, що впевнено виходять за межі літературного процесу. Літературна ієрархія в Україні надто довго заміщала собою незлічені порожнини в ієрархіях політичних та ідеологічних. Зрештою, й Український Проєкт нового часу стартував не з походу армії Визволителя на штиб Вашингтона або Болівара, а з поетичних, політичних, історичних (а ще – міфогенних) інвектив Тараса Шевченка.

Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від “порваних кайданів” до “Вашингтона з новим і праведним законом”, – працювали навдивовижу довго, пережили Модерн й формували політичну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну.

І сталося це не лише тому, що Шевченкові та їже з ним програмуючі міфи містили в собі міцно структуровану “матрицю” опорних національних маркерів, обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам “картинками”, а ще й тому, що їм не створили жодної притомної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців чи для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для міських українців, буттєво відчужених від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.

Усі спроби скласти альтернативний набір кодів українства (більш адекватний Модерну, менш провінційний та рустикальний) об’єктивно зазнали невдачі. Тут можна згадати і покоління Семенка-Йогансена, і “неоніцшеанський” проєкт Дмитра Донцова з його “плеканням нового духу”, і модерністів-“вісімдесятників”. Причини невдач були різними. Основна з них – цілеспрямоване знищення української освіченої верстви не лише окупантами, але й тими українськими силами, які успішно паразитували (і паразитують донині) на простацькому ресентименті “маленьких українців”.

До своєї політичної “реінкарнації” 2014 року (до сучасного, третього Українського Проєкту) наша країна прийшла без відповідних символічних кодів. На теренах національної міфології й далі паслися народжені літературою “священні корови” позаминулого століття. Голоси окремих філософів та соціальних теоретиків тонули в океані ідеологічної графоманії. Тож кричущий дефіцит програмуючих міфів компенсувався “підручним” літературним матеріалом. І до цього матеріалу варто придивитися.

Третьому Українському Проєкту найперше була потрібна нова українська лексика, нові слова для програмуючих міфів. Сучасний “опорний словник” для опису нової епохи, відмінний від народницького та радянського, які консервували старосвітський спосіб висловлювання вічно збідованих українських селян (тобто відмінний від “опорних словників ресентименту”).

Зрозуміло, що більшість українських літературних творів, написаних від доби Тараса Шевченка до 2014 р., для пошуку нових слів не годилася. Ані проза письменників середини ХХ ст., ані поезія “шістдесятників” не містили понять, фреймів та образних конструкцій, здатних обслужити гіпермодерний дискурс нових революцій та стати цеглинками нових програмуючих міфів. Ця література була спрямована на виправдання “пафосу бідних”, на ідеалізацію козацької давнини та на оспівування комсомольського активізму.

На перший погляд більш підходила для подолання ресентименту українська постмодерна література 90-х. Ігрова та іронічна, вона не проливала сліз над непозбувною бентегою сільських невдах, не милувалася блиском освячених ножів та не захоплювалася безстатевими хлопчиками-помагаями з передового колгоспу.

Але постмодерній літературі не ставало життєвості. Не вистачало смислів, сполучених з потребами громади. Вона блукала серед цитат, гралася вбитими міфологемами та спиралася на досвід не польових командирів, а рафінованих книжників з благополучних країн. Ця література не хотіла здирати шкуру з “священних корів”. Вона писала на своїх прапорах “нам пофіґ” та декорувала тих “корів” віньєтками.

Для програмуючих міфів Постмодерн міг дати либонь метод деконструкції. Але слів, помічних для збирання уламків у нову конструкцію, від його адептів годі було чекати. Тож їх цитувала не широка вулиця, а вузька богема. Технологи не вмонтовували їхніх текстових знахідок до своїх політичних меседжів та рекламних слоганів.

Є, щоправда, один літератор, якого ще покоління Постмодерну розібрало на цитати. Лесь Подерв’янський. Український гіпермодерний дискурс підібрав дещо з його текстів: не так самі слова, як метод їхньої семантичної анігіляції, спосіб динамічного та напруженого ставлення слів під сумнів, як у феєрії “Данко”.

Драматургія Подерв’янського провокує на тотально скептичне ставлення до Слова, що точно попадає у головну підозру Гіпермодерну, мешканці якого не вірять словам в принципі: ані словам з рекламних бордів, ані катарсичним словам поезії, ані прагматичним словам науки. Мешканці Гіпермодерну знають, що всі, хто вірив словам, програли. Знають, що через різні високі, мудрі або теплі слова минулі покоління намагалися й намагаються продати (впарити, всучити) своїм дітям та онукам свій нікому не потрібний досвід. Свою історію вічного і впертого ступання на рискалі.

Дехто з культурологів чекав, що саме мешканці Гіпермодерну здеруть шкіру з літературних “священних корів”. Проте вони не думали, що шкіру будуть здирати зі всієї Літератури у найширшому розумінні цього слова. Культурологи пророчили, що мешканці Гіпермодерну відкинуть віковий ресентимент. Що мешканцям Гіпермодерну також не буде цікавою література, яка ставить естетику тексту та текстову гру вище за оповідальність. Культурологи очікували, що художня література щасливо повернеться до оповідання історій. Що ті історії будуть сучасними й не впиратимуться у шкільну дидактику.

Але сталося інакше. Для мешканців Гіпермодерну будь-яка література нецікава. Вони оцінюють її з погляду ефективного використання часу і приходять до висновку, що споживання літератури не допомагає досягненню успіху. Тож Література стає потрібною лише тоді, коли її зміст (сюжет, ідея) перетікають в інші форми мистецької трансляції, стають сценаріями для кіно- і телефільмів або ж основою для комп’ютерних ігор і квестів.

Література перестає бути не лише “вчителькою життя” та “порадницею”, а й адекватним співрозмовником. Літературні історії здаються новим поколінням довгими та нудними. Література не вписується у теперішній прискорений час. Вона не відповідає на питання з впевненістю коуча. І не наголошує на винятковій корисності своєї трансляції. А тому їй тепер призначена лише роль асистента тих операторів суспільних розваг, які формують правила веселого та ефективного проведення часу.

І вже звідти, з картинки на екрані та з ігрового поля, мешканці Гіпермодерну споживають переформатовані літературні сенси (насправді – лише лайфхаки та ілюстрації) для просунення своїх смислів і своїх програмуючих міфів. Це вже не новий спосіб прочитання текстів, а радше новий методи їх ефективного й тотального ігнорування. На цьому полі українські літературні “священні корови” не просто вмирають. Вони вмирають подвійною смертю – як окремі явища і як Література взагалі.

Найкумедніше (одночасно – найсумніше) те, що вони навіть не розуміють, що вже мертві.