Поховати імперію. Частина 2

Поховати імперію. Частина 2
Імперії живуть довго. Історик Лев Гумільов (1912-1992), який намагався створити універсальну схему зародження, розвитку і згасання “титульного” імперського етносу, вважав, що історичний шлях “державного життя” такий етнос проходить приблизно за 12 століть. Зовнішні катастрофічні події (кліматичні, геологічні, військово-політичні) можуть прискорити занепад народу, що здобувся на побудову імперії, але ніяка сила не здатна відвернути неминучого краху його споруди.

Адепти теорій етногенезу вважають, що історія імперії починається спалахом того, що вони називають “пасіонарністю”. Кожне плем’я, кожна народність постійно народжує пасіонаріїв – людей із високою мотивацією, здатних на жертву в ім’я певного ідеалу. Таких людей у пересічній громаді зазвичай не більше 4-5%. Пасивна більшість, стурбована заробітками та продовженням роду, переважно розчиняє та “вгамовує” цю неспокійну меншість (яку Ніцше визначав як “людей довгої волі”). Пасіонарії опиняються в тюрмах, у вигнанні або ж у божевільнях.

Але час від часу відбувається щось дивне й наукою розтлумачене. Народжується покоління, у якому людей довгої волі вже до 15%. Цього достатньо, щоби прибічники рутини не могли стримати тих, хто готовий ціною власного життя штурмувати небо. Пасіонарії об’єднуються, у їхньому середовищі з’являється лідер. Починається експансія. Саме так і зароджуються імперії.

Пасіонарний спалах зазвичай триває не довше кількох десятиліть. Завойовницькі війни та внутрішні конфлікти знекровлюють “героїчне” покоління. У наступних генераціях відсоток людей довгої волі поступово зменшується. Люди рутини (обивателі, люди короткої волі) знову здобувають більшість. Але тепер уже в новому просторі – імперському.

Титульний етнос вступає в нову добу – в епоху інерційного розвитку, коли менш войовничі й більш “конструктивні” онуки, правнуки та праправнуки пасіонаріїв освоюють, облаштовують та стандартизують захоплені території. Виникає тотальність імперського часу, про яку йшла мова в першій частині. Період інерції – це період розквіту імперської цивілізації та імперської культури, яка формує свій Великий Стиль. За сприятливих обставин інерція може тривати століттями.

А відтак надходить поступовий та невблаганний занепад і титульного етносу, і самої цивілізаційної конструкції. Починається довге вмирання імперії. Потужна імперська бюрократія шукає нових смислів, щоб утримати владу.

Вона повністю або частково відрікається від одномірного націоналізму “стомленого” титульного етносу й береться насаджувати космополітичну, синдикалістську або солідаристську системність. Вона, під тиском обставин, відмовляється від прямого контролю над колоніями, перетворюючи їх на “дружні території”, сировинні придатки та ринки збуту продукції імперських мегаполісів. Вона виробляє ідеології й доктрини, що виправдовують “реформовану” імперську тотальність (теорії суперетносів, казки про “єдину колиску”, “спадок великої Перемоги”, “арійську прабатьківщину”, “класову солідарність”; маячню про “соборність”, “континентальність” або “віковічну” релігійну спорідненість тощо).

Імперія й далі деградує. Спостерігаючи за її агонією, бюрократія починає процес “капіталізації влади”. Чиновницькі клани розкрадають імперський спадок, консолідують велетенські багатства. З’являється “перехідний олігархат” – гібридні фінансові структури, які перетворюють нащадків імперських адміністраторів у імперських капіталістів.

Але й це не зупиняє вмирання імперії. Політична турбулентність крок за кроком “розмиває” бюрократичну надбудову. Штучно вирощені олігархи за межами вузьких “зон державної опіки” виявляються безпорадними й неконкурентними. Тут і виникають “реставратори”, які паразитують на ностальгії жителів колишньої імперії за “порядком і величчю”, за культурним Великим Стилем.

“Реставраторів” під час перших кроків зазвичай супроводжує успіх. Вони на недовгий час відновлюють подобу (виробляють симулякр) імперського часу. Але реставровані імперії нетривкі та карикатурні. Без самобутнього смислового ядра вони обернені на минуле, живуть зовнішніми ритуалами та відтворенням мертвих сенсів. Чим довше триває гра в реставрацію, тим катастрофічніші її наслідки.

На довгому шляху занепаду імперія може пройти через дві або і три реставрації, кожна з яких буде закінчуватися скороченням територій, здичавінням населення та спалахами національної й релігійної ворожнечі.

З кожним реставраційним “циклом” імперський центр усе більше замикатиметься на свої вузькі смисли, а окраїни все відвертіше підпадатимуть під владу “хазяїв периметра”, які зберігатимуть лише номінальну відданість центру. Зростання непорозуміння між центром та периметром – ознака наближення кризи ще одного “реставраційного проєкту”.

Імперська бюрократія починає поступово розпадатися на “бюрократію центру”, для якої найпринциповішим стає збереження податкової системи і відкатів із периферії, та “бюрократію периметра”, що живе з контрабандних потоків, зміцнює симбіоз із місцевими “князьками” та лише імітує підпорядкованість центру. У певний момент у центрі починається боротьба вже не так за владні, як за символічні позиції, пов’язані з привидами й тінями колишньої величі. Хазяї периметра припиняють імітувати підпорядкованість та оголошують центр мертвим.

Якщо спроєктувати описаний вище шаблон вмирання імперії на сучасне протистояння України з євразійською імперією, то можемо констатувати, що путінська федерація є вже другою (після сталінської) реставрацією. Якщо стрижнем первісної імперії була синкретична традиція влади, що єднала під шапкою Мономаха варязький Клан і половецький Степ, то стрижнем бюрократичної імперії Сталіна стала синдикалістська партійність (специфічна “форма імперського служіння”). Сталінська реставрація ціною колосальних жертв трансформувала традиційну станово-мілітаристську російську бюрократію в орденсько-мілітаристську бюрократію СРСР, надавши кар’єрні ліфти мільйонам управлінців із дикої периферії без етнічних та родових обмежень.

Це була чиновницька революція, найрадикальніша навіть не з часів Петра І, а від доби опричнини Івана Грозного. Революція, яка влила море свіжої крові в тотально вражену корупційним сифілісом чиновницьку систему, що втратила адекватність ще в середині ХІХ ст. Євразійське імперство отримало новий імпульс, якого, при всіх втратах, стало на понад пів століття.

А потім розпад “імперського тіла” продовжився.

Путінська імперська реставрація виглядає поверховою. Вона жодним чином не трансформувала бюрократію, що й далі залишається орденсько-мілітаристською. Різниця лише в тому, що структурну позицію “ордену” замість більшовицької секти КПРС тепер займають спецслужби. Це логічне завершення тих процесів протистояння партійного й карального управлінських апаратів, які почалися ще за часів Лаврентія Берії. Не буде перебільшенням твердження, що Путін є прямим політичним спадкоємцем Берії та Абакумова, а його ситуативна чекістська імперія – “системним спадкоємцем” не так СРСР, як “держави в державі” МДБ 40-50-х років.

Саме в цьому факті криється специфічність теперішньої імперської експансії. І в Молдові, і в Грузії, і в Україні “реставраційний проєкт” Путіна “відкушує” лише шматки пострадянських держав, інфікуючи самі держави вже згаданим корупційним сифілісом. Чекістська імперія не має наріжних смислів, які можна було б запропонувати хазяям периметра у вигляді перспективного концепту. Її фетиш – не імперська соборність, а імперський контроль. А для контролю, тим більше в наш час, не потрібно формально адмініструвати простір. Достатньо мати два важелі впливу: корупційну схему для національної еліти та сепаратистський анклав, контрольований “орденом”.

Тому Україні навряд чи загрожує повне територіальне поглинання імперією. Але ми можемо опинитися на контрольованій імперській периферії без жодних перспектив на майбутнє аж до того дня, коли наступна криза системності накриє вмираюче чудовисько. І ризик реалізації цього сценарію зростає з кожним днем.

Далі буде.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Поховати імперію. Частина І При брамі темних часів