Поховати імперію. Частина І

Поховати імперію. Частина І
Поряд із нами вмирає імперія. Не найбільша, не найстаріша й не найцікавіша в історії людства. Але справжня. Усі ми, хочемо того чи ні, залежимо від процесу її вмирання. І не лише тому, що наша країна колись була її частиною. І незалежно від тієї війни, яку імперія веде проти нас.

Повільний та багатоетапний занепад гігантського суспільного організму створює химерне “поле цікавості”, простір складних рефлексій, ностальгійних привидів та “фантомних болів”. З певного погляду вмирання імперії не менш захоплююче, ніж її становлення.

І, зрозуміло, головні питання тут – як і коли вона помре та чого нам вартуватиме її смерть?

Для того, щоби на них відповісти, треба зрозуміти сутність імперського буття. Стандартні описи імперій як агресивних державних утворень, що живляться коштом загарбаних територій, не виходять за межі шкільної схематики. Не менш поверховими здаються модерні історіософські концепти, які так чи інакше відштовхуються від архаїчних (переважно псевдохристиянських) моделей імперії як універсального способу протистояння хаосу, як захисника універсальних кодів культури й цивілізації, як історичної регулятивної необхідності (зокрема, у працях росіян В. Цімбурського, В. Кантора, К. Піґрова).

Безперечно, феномен імперії належить до суспільних “проєктів утримання”, призначених для стабілізації (стандартизації) темпоральних розбіжностей на певному просторі. Тобто для встановлення на контрольованій території єдиного відчуття часу. Уже найдавніші “аграрні” імперії змушували різні племена та етноси, незалежно від їхнього суверенного “часу перебування в історії”, підкорятися імперському часовому циклу.

Так, єгипетські фараони встановили імперський часовий цикл, пов’язаний зі щорічними розливами Нілу, і все життя їхньої імперії, попри її кліматичну, етнічну, релігійну та станову строкатість, підкорялося вимогам цього циклу. Зокрема – вимогам підтримання в належному стані іригаційних споруд та визнання богом монарха, персона якого мислилася як вольовий та сакральний центр обслуговування системи, що забезпечувала Єгипет водою, тобто життям.

На перший погляд темпоральна сутність діючого “аватару” сусідньої імперії (який для зручності можна означити як “проєкт Примакова-Путіна”, або ППП) має мало спільного з імперським часовим циклом держави фараонів. Але ППП насправді також намагається керувати часом на контрольованій території. Тут уже йдеться не про аграрні цикли, а про побудову такої собі “капсули часу”, про консервацію застійної радянської хронорефлексії.

Сенс цієї консервації закорінений у міфологію, яку сповідує верхівка ППП. Вона свято переконана, що в найближчі роки впаде світова гегемонія США й що Москві після того пощастить домовитися з більш могутньою імперією – Китаєм Сі Цзіньпіна – щодо розподілу глобального владного поля у кращих традиціях доби Модерну. Ми не будемо детально зупинятися на деконструкції цього міфу (закоріненого у світогляд радянських і пострадянських спецслужб та пов’язаного з ними наукового середовища). Вона, ця деконструкція, вартує окремого есе.

Імперія як “проєкт утримання” просторово сформована периметром. Це твердження парадоксальне лише на перший погляд. Насправді воно очевидне, адже контрольований простір з окремим імперським часом та окремою послідовністю причинно-наслідкових зв’язків (зі своїм “імперським порядком”) потребує міцної огорожі. Не дарма найграндіозніші споруди древніх імперій – це насправді не піраміди і храми, а мури: Велика китайська стіна, тисячокілометровий лімес Римської держави, Вавилонські мури, оборонні системи Амбера, Атлантична лінія Третього рейху тощо.

Так само наймасштабнішою та найкоштовнішою спорудою СРСР була не Красноярська гідроелектростанція, а безперервна прикордонна смуга завдовжки 12 тисяч кілометрів, доповнена глибокою порубіжною зоною, заставами, пошуковими групами та системами стеження. Ця споруда мала свою окрему міфологію, у якій Карацупа та його пес були лише вершиною піраміди героїчного епосу. Сюди ж варто додати велетенські радари систем повітряної оборони, супутники раннього попередження та флоти, що охороняли морські й океанські акваторії. Плюс ще й легендарні “глушилки”, які не давали перетнути кордон “ворожим голосам”.

Саме міцний периметр (непохитна оборона), а не владний центр, є першим “несучим”, змістоутворюючим, сигнатурним елементом простору, впорядкованого імперським чином. Владний центр займає друге місце. Коли нині українська делегація на Мінських переговорах ставить питання про повернення контролю над окупованою частиною державного кордону з Росією, для кремлівського вуха це звучить як посягання ледь не на найсвятіше з переліку мегасимволів “глубинного государства” ППП.

Розширення кордонів також входить до цього переліку. Як відомо, придуманий Михалковим-старшим архетипний радянський персонаж Дядя Стьопа йшов на війну з прикордонним стовпом:

Я возьму сегодня в бой

Пограничный столб с собой,

И он в землю будет врыт,

Где мне родина велит.

За своєю будовою імперський владний центр утримує периметр. Тут доречно згадати “плеромічну теорію” імперської влади – доволі древню концепцію, основану на езотеричному понятті Плероми (від грец. πλήρωμα – наповнення, повнота). Ми згадуємо про неї тому, що в імперському “просторі консервації”, що його намагається створити ППП, важливе місце займає архаїчне розуміння імперії як “утримувача від середовища”, тобто як системності, яка протистоїть майбутньому приходу Антихриста.

Плеромічна концепція влади спирається на вчення гностиків, зокрема – на учнів ранньохристиянського гностика Валентина (ІІ ст.), який вважав Плерому вмістилищем божественних еонів, морем передвічного світла. Плеромічна влада передбачає наявність абсолютного центру волі, що отримує легітимність безпосередньо промислом Божим, тобто через присутність Бога впродовж історичних подій. Ще раніше, у Єгипетській і Халдейській державах через обожнювання монарха містична символіка творіння органічно переходить в символіку державну, імперську.

У такий спосіб імперію починають мислити як соціально-просторове відображення повноти космічного творіння, Царства Божого. Звідси й квазіправославна – дуже популярна в тих колах Московського патріархату, до яких знаючі люди відносять митрополита Тихона Шевкунова, духовника Путіна – ідеологія імперської експансії як творчої експансії законодавчого простору божественної влади (передвічного світла) у варварський (національний, етнічний) всесвіт, який за замовчуванням ототожнюється з первісним Хаосом (первісною зніяковілою безблагодатною темрявою).

Плеромічний тип впорядкованості, серед іншого, вимагає повноти (модальної “надлишковості”) як іманентної умови впорядкування. Імперському концептові повноти влади відповідає графічний знак плероми – точки, вписаної в коло (центру, вписаного в периметр). Візантійська політична плеромічність опиралася на статус імператора як спадкового домінуса, автократора (самодержця), батька народу та Божого помазаника, який мав владу як у світському, так і в церковному форматі (імператори, серед іншого, головували на Вселенських соборах).

Чинність монаршої плеромічності принципово перебувала поза критичним дискурсом (не потребувала відчуженої легітимізації), якщо не було сумнівів у кровній належності царя до династії “природних царів” (візантійська концепція “багрянородності”) і якщо не було іншої людини з претензією на органічніше втілення безсмертної Плероми через її смертне єство.

Далі буде.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


При брамі темних часів Дещо про “клоачну мову” у східного сусіда