Поклонники аморальності

Поклонники аморальності

2023 рік уже із самого початку повернув у нашу публічну сферу звичні для довоєнного періоду скандали й скандальчики, від яких ми майже почали відвикати з моменту повномасштабного вторгнення “другої армії світу”. То відео танців на столі під синьо-жовтим прапором у Куршевелі, викладене на загальний огляд; то пікантні фото в мережі речниці одеських прикордонників у стилі “чарівні сумують”, знаному з газетних оголошень періоду “лихих 90-х”; то новина про “трудові депутатські будні” в Таїланді “слуги народу” Миколи Тищенка, який і раніше бував “героєм” світських хронік. Далі гірше — розкрадання бюджету й закордонної допомоги, хабарі, “відкати” тощо. Ніби війна вже закінчилась. Ніби для когось і немає війни. Ніби хтось планує після війни жити так само, неначе війни й не було. Тоді виникає запитання: для кого і для чого ця війна?

У всіх цих скандалах і скандальчиках, які, як можна припустити, є лише вершиною айсберга, нормальних людей найбільше вражає брак у головних персонажів емпатії як до тих співгромадян, що борються і гинуть на фронті, так і до тих, які ледь животіють без світла й тепла, часто втративши все під російськими бомбами й ракетами. Почуття простої людської солідарності із жертвами війни їм, здається, не відоме. Про етику й не чули.

Натомість для них є чимось природним хвалитися своїми витівками “в елітарному стилі”— без цього вони не отримують цілковитого задоволення від своєї “успішності”. До повного щастя їм ще потрібно, аби заздрили ті, хто такого не може собі дозволити, а хотів би. Не зважаючи на обставини, не беручи до уваги аморальності такого вихваляння.

Зрештою, вони можуть і не усвідомлювати своєї аморальності. Якщо судити з їхніх виправдовувань, стилю одягу й поведінки це люди, попри заможність, примітивні й вульгарні, така собі запізніла версія героїв і героїнь з анекдотів про “новых русских”.

Та насправді проблема навіть не в них, а в суспільній атмосфері, яка від розвалу СРСР і до сьогодні породжує таких персонажів у нашій країні. Вони ж не взялися нізвідки. Цей тип людей — це відгомін періоду беззаконня і безкарності, що супроводжував процес розпаду “країни робітників і селян”, коли зрадники комуністичних ідей злилися в братніх обіймах із криміналітетом, який дедалі частіше відмовлявся від правил, нав’язаних “злодіями в законі”. Потім ця тенденція набрала нового дихання під час розвитку і зміцнення в Україні олігархічного капіталізму. Саме тоді утвердилася “цінність”: хто вижив і розбагатів — той і має рацію. Своєрідний римейк старої радянської мантри “победителей не судят”.

Зрештою, у молодшого покоління, яке вже не асоціюється із “совком”, це може бути виявом єврейського поняття “хуцпа” — нахабного й безсоромного виправдовування вчинків, злочинність чи аморальність яких є очевидною.

Хуцпа серед українських високопосадовців жива й нині. Бо як інакше пояснити слова народного депутата України від фракції “Слуга народу” Данила Гетманцева “заздрити треба мовчки” на захист колишньої вже речниці одеських прикордонників? “Слона”, тобто аморальності в її вчинку “слуга” так і не побачив, тож і списав усе на більш знайому йому “цінність”— заздрість. А Гетманцев, до речі, не якийсь там “успішний квартальник” це голова Комітету ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики, доктор юридичних наук, професор. Теоретично — представник державної та наукової еліти. І, гадаю, не дуже помилюся, якщо скажу, що так мислить більшість з-поміж нинішніх українських еліт загалом, а зокрема — у лавах партії, яка цинічно назвала себе “слугою народу”, водночас трактуючи народ як слугу. То чого ж тут дивуватися “дамочкам у ботфортах”.

Дивуватися не треба, але необхідно із цим щось робити. Щось, тобто те, чого не зробили так звані українські еліти за період державної незалежності — усі, хто стояв за боязким хитруном Кравчуком, за безсоромним дерибанником Кучмою, за самозакоханим спізнюком Ющенком, за безграмотним клептоманом Януковичем, за прозваним “баригою”Порошенком. Таких і в обозі “випадкового героя” Зеленського чимало.

Треба творити нову еліту. Війна для цього є доброю нагодою, бо на ній проявляються ті порядні й відповідальні люди, які готові платити життям за свої принципи, які часом жертвують усім в обороні моральних цінностей. З них потрібно створити альтернативу сьогоднішнім поклонникам і поклонницям аморальності. Якщо цього не зробити зараз, то після війни всіма нами знову керуватимуть різні “колі-котлети”, “льоні-5процентів”, “паші-мерседеси” й подібні. От тоді багато жертв цієї війни можна буде визнати даремними.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Як українці здолали «останню людину» Постдемократія