By Конфлікт Івана Вишенського з діячами Львівського Успенського братства, зокрема з його головою – Юрієм Рогатинцем, трапився під час поїздки письменника в Україну в 1604 – 1605 рр. Наприкінці 1604 р. Вишенський відвідав Дубно, на початку 1605 р. побував в Угорницькому монастирі й у Львові, згодом – в Унівському монастирі, відтак на Покутті, в Манявському скиту, у свого давнього друга Іова Княгиницького, а тоді повернувся на Афон.
На той час Львівське братство проводило активну діяльність у світському житті. З 1585 р. при братській Успенській церкві почала працювати школа. У 1591 р. за сприяння Юрія Рогатинця та його брата Івана братство викупило у лихваря Ізраеля Якубовича друкарське обладнання Івана Федорова. Кошти, отримані від продажу книг, пішли на школу. Братчики будували Успенську церкву, збирали бібліотеку. Старійшини братства І. Красовський, Юрій Рогатинець та його брат Іван запрошували І. Вишенського співпрацювати з ними, але погляди аскета на діяльність у світському житті кардинально відрізнялися від бачення братчиків.
На думку Вишенського, монах повинен насамперед служити Богу, а не людям, дбати про власне спасіння, проводити час на самоті, в молитві. Що ж гарантує людині вічне життя: відречення від світу і молитва чи суспільно корисна праця? Ці питання стали головною темою полеміки останніх років життя Вишенського. У посланні “До чесної і благочестивої стариці Домнікії”(1605р.) аскет пише, що Юрій Рогатинець звинувачує його у прагненні врятувати насамперед себе самого, усамітнившись у пустелі, натомість Христос намагався допомогти всім, проповідуючи перед народом, “яко пустыня единому ходатайствует спасение, а проповідь – многим”. Вишенський ж вважає, що честь і славу Христа не можна переносити на людей: “Христос тако чинил, и ты тако твори”. Людина грішна, немічна і недосконала, вона є “прахом і червом у владі гріха, єством немічним, підвладним пристрастям, грішним і зв’язаним усіма узами повітряних духів зла”[1], а тому насамперед повинна думати про своє власне вдосконалення і спасіння шляхом молитви. “И не может никто никого врачевати албо учити, ести наперед себя не уздоровит и не научит”. На доказ своєї думки Вишенський наводить слова пророка Ісаї: “Более воскресити душу свою от страстей, нежели воскресити умершего. А ести так великий подвиг на воскресение души от мирського страсного навыкновения, яко и над чюдотворную благодать ся судит, что же может быть болшего и потребнейшаго на свете, якоже спасти себе. За которое самоособное спасение душевное сам владыка Христос всего мира неспасаемого неровна и недостойна спасаемой (и в царство небесное напечатанной) души чинит”[2].
Вишенський також пише, що його звинувачують у відкиданні латинської науки через заздрощі. Полеміст ж відповідає, що виступає проти латинської науки, бо Бога не можна пізнати розумом, а лише ірраціональним шляхом містичного осяяння, безпосереднього контакту з ним. На думку Вишенського, схоластична раціоналізація ірраціонального підготувала ґрунт для реформаційної єресі, яка несе загрозу ортодоксальній християнській доктрині. За його словами, світські науки скеровують людину до пізнання не Бога, а земного світу. Отже, він виступає не проти науки, а проти того, щоб вона не була головнішою за церковні знання.
У трактаті “Видовище мисленне”, як і в “Посланні до Домнікії”, полеміст стверджує, що світська праця губить ченців. На початку твору він закликає всіх, а особливо чернечий чин, прийти на мисленне видовище, яке він склав в Острозі, “щоб ніхто не загруз у звабі цього безкорисного світу”. Також Вишенський згадує про книгу Іоанна Златоуста “Про священство”, яку видало Львівське братство. У книзі Златоуст нібито забороняє ченцям відходити з міст у гори й усамітнюватися, засуджує священиків, які дбають тільки про своє власне спасіння і, перебуваючи в пустині “на висоті гір”, забувають про порятунок “погибаючої братії”. Ці слова, на думку Вишенського, не належать Златоусту, їх дописав перекладач. Полеміст стверджує, що й Іоанн Златоуст, і Василій Великий вчили, що наставником і просвітником інших може бути лише духовно досконала людина, а досягнути цього можна тільки відреченням від світу, усамітненням, молитвою і постом.
Однак тут помилялося не Львівське братство, а сам Іван Вишенський. І Василій Великий (330 – 379 рр.), й Іоанн Златоуст (347 – 407 рр.) утверджували новий тип монаха – активного діяча, який ревно рятує недосконалий навколишній світ не тільки своєю молитвою, але й доброчинною діяльністю. Іоанн Златоуст, будучи на посаді архієпископа Константинополя, роздав усе своє багатство бідним і відкрив кілька лікарень. У своїх проповідях пристрасно виступав проти багатіїв, які накопичували майно завдяки праці рабів і віддавалися “шаленій розкоші”, тоді як лише у Константинополі було 50 000 нужденних. У 11-й бесіді на Діяння апостолів Іоанн Златоуст розробив грандіозний план порятунку пролетаріату, закликаючи рабовласників відпустити рабів і роздати їм своє майно, щоб у всіх було порівну. У той час, коли багато авторів виступало проти монастирів, бо вони забирали з суспільства кращих людей, Іоанн Златоуст написав “Три слова на захист чернецтва”, у яких рекомендував самітництво як кращий спосіб послужити суспільству і вберегти індивідуальну думку від деспотичних суспільних впливів. Водночас він не заперечував зв’язку монахів зі світом. У “Слові про священство” Іоанн Златоуст докоряв ченцям, які заради свого спасіння відходять у печери від людей та забороняв їм ходити з міст у гори, радив жити разом з мирськими людьми, перебувати з ними у колі похітливих пристрастей, не відрікатися від земного світу, а навпаки, своїм високим прикладом очищати його від темряви. Іоанн Златоуст сам ревно воював своїми проповідями проти людських гріхів і недоліків. І коли його звинувачували у нападах на єретиків та грішників, відповідав: “І ми ведемо війну, але наша війна не живих робить мертвими, а мертвих (духовно) живими. Не єретика переслідую, а єресь, не грішника, а гріх”[3].
Василій Великий, познайомившись з різними формами подвижництва, переконався, що монахи-самітники, протиставляючи себе світові, можуть впасти у духовну гордість і не виконати християнської заповіді любові до ближнього. Тому обґрунтував нову форму чернечого життя, яка поєднала найкращі сторони самітництва і кеновії (монастиря-гуртожитка), що давало можливість зберегти чистоту і висоту думок, спрямованих до Бога, і спілкування зі світом. Молитва і духовне зосередження чергувалися тут із фізичною працею, яка не руйнувала аскетичної простоти життя монахів. Головною рисою його монастирів була широка благодійність і виховання дітей. Упродовж усього життя Василій Великий невтомно працював на благо бідних людей: у голодні роки продавав своє майно і влаштовував безоплатні їдальні, закликав багатіїв відкривати свої житниці і роздавати зерно біднякам, збудував біля Кесарії низку великих благодійних закладів (храми, готелі, лікарні, лепрозорій для прокажених, робочі будинки з майстернями для надання бідним можливості працювати)[4]. Отже, Іоанн Златоуст та Василій Великий рятували світ не тільки молитвою, але й активною діяльністю. У їхніх філософсько-етичних поглядах ідея християнської любові перетворювалася на ідею громадського служіння, яке стверджувало особистість через діяльність не для себе, а для суспільства.
Саме життя доводило І. Вишенському його неправоту в полеміці з Львівською ставропігією і те, що для спасіння недостатньо лише молитви, а потрібні й добрі справи. Заперечуючи діяльність у світському житті і палко відстоюючи усамітнення монахів, він не закривав очі на проблеми земного життя, не стояв осторонь релігійної боротьби, яка точилася в Україні на початку XVIIст., а брав в ній активну участь своїми творами.
[1]Вишенський, Іван. Твори; Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука. – Львів, 1986. – 246 с. – С. 171.
[2]Вишенський, Іван. Послання до Домнікії // Українська література XIV–XVIст. ; Гол. ред. В.Л. Микитась. – К.: Наукова думка, 1988. – С.373.
[3]Иоанн Златоуст // Христианство. Энциклопедический словарь. – М.: научное издательство «Большая Российская Энциклопедия», 1993. – С. 625 – 627. – С. 627.
[4]Василий Великий // Христианство. Энциклопедический словарь. Т.1. – М.: научное издательство «Большая Российская Энциклопедия», 1993. – С. 339 – 343. – С. 340.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
