By 
Повномасштабна війна здійснила разючу зміну в настроях українців. Ще вчорашні русофіли раптом прозріли й зрозуміли, що росіяни прагнуть не любові, а знищення України. Що всі кремлівські наративи – огидна брехня і пропаганда. І деякі після цього раптово стали справжніми русофобами. Є поміж них і публічні персони, які доклали чимало зусиль для поширення “русского мира” і кремлівських брехень у вітчизняному інфопросторі. Як бути із ними?
Обрання Зеленського президентом тимчасово витягнуло українців з атмосфери абсентеїзму. Багато тих, хто впродовж майже всієї незалежности не цікавився політикою чи принаймні заявляв про це, раптом повірили “хлопцеві з народу” в сподіванні, що він дійсно щось змінить у державі. Повномасштабна війна ж зумовила те, що багато хто врешті поставився до політики серйозніше й навіть почав намагатися в ній розібратися, аби якось більш докладно чи наново скласти свій погляд на світ, що похитнувся. Проте цим неофітам часто просто шалено бракує політичної пам’яті й, відповідно, розуміння багатьох контекстів, аби змогти розібратися в нюансах вітчизняної публічної сфери.
Війна чудово засвідчує істину: якщо ти не цікавишся політикою – політика неодмінно зацікавиться тобою. Адже байдужість і апатія широких мас обов’язково призводять до кризових явищ. З цього мали б зробити висновки росіяни й інші народи, у яких буяє абсентеїзм і позаполітизм, проте для них це вже, схоже, запізно.
Соціологи стверджують, що лише 10–20 % суспільства бере активну участь у громадському житті країни. Держава, особливо в нестійких демократіях і авторитарних режимах, здебільшого намагається зменшити цю кількість (переважно методом батога і пряника), аби могти контролювати вулицю і спокійно вирішувати свої справи. Тому наче немає нічого дивного, що так небагато людей цікавилися політикою і прагнули активно впливати на публічну сферу.
Ще нещодавно мільйони українців повторювали мантру про “позаполітику”, а зараз плюються щоразу, коли черговий “добрый русский” заявляє щось таке про свою сферу, хай то мистецтво, спорт чи щось інше.
Проте навіть ті українці, які начебто активно стежать за перипетіями в державі, і далі хворіють на політичну амнезію. Вони також примудряються віддавати на виборах свої голоси черговим перебіжчикам, “тушкам”, гречкосіям, хабарникам, схематозникам і людям, у яких “усе пропало”, але ось вони знову випливли.
Тому нарешті варто, аби народ почав ставитися серйозніше до інституту суспільної репутації. Аби політики та громадські діячі розуміли, що брехня, злочини, сумнівні вчинки й антидержавницька позиція обернуться для них щонайменше крахом кар’єри та нерукоподаваністю.
Цю практику треба поширити на всі сфери життя, особливо серед професійних спільнот, бо в Україні досі називають журналістами джинсовиків, різних пропагандистів, посіпак медведчука та йому подібних. Нещодавно частина медійної спільноти порушила питання доцільности участи в телемаратоні “Єдині новини” людей, які раніше заплямувалися роботою на проросійських каналах, поширюючи там кремлівські наративи. Проте влада замість того, аби відреагувати адекватно та замінити цих ведучих на тих, хто не втрапляв у репутаційні скандали, відповіла, що не час у розпал війни працювати на розкол. Е-е-е, ні. Якраз війна є чудовим часом, аби врешті розібратися, хто є хто й чого вартує. І йдеться не про розстріли чи заслання, а про те, аби люди, які впродовж тривалого часу підтримували ворога, поширювали його пропаганду і, власне, працювали на розкол України, принаймні пояснили свою позицію і визнали власну неправоту, а не вдавали, що вони завше були патріотами. Це питання банальної порядности, і самі ці люди мали виявитися зацікавленими в подібному, якщо дійсно хочуть жити за правилами цивілізованого світу, а не “русского мира”.
Тому різним зіркам, які десятиліттями співали в заліссі, говорили про “один народ” та інші нісенітниці навіть після окупації Криму та частин Донеччини й Луганщини, бо спокусилися на довгий рубль, а тепер раптово прозріли, не зашкодить публічно визнати, що вони помилялися. Натомість деякі із них навіть зараз намагаються доводити українцям, що не слід скасовувати російську культуру, бо це начебто “другое”, бо культура, не повірите, поза політикою.
Так само дико бачити, як з ультрапатріотичними заявами виступає на своєму каналі політтехнолог Володимир Петров (Lumpen), який свого часу працював на українофобів на кшталт Ігоря Маркова та йому подібних, допомагав владі януковича у 2013-му мочити опозицію і ще ба-а-агато чого начворив.
Якщо не повернути народові політичної пам’яті, то він і далі спокійно сприйматиме всіх цих бойків, які каються й розказують, що вони за Україну, ніби не їздили на поклін до кремля й не привласнювали нафтових вишок; петрових, що раптом стали світлими й пухнастими; шарлатанів арестовичів, що несуть у доми українців маячню; і різних “не таких русских” бикових.
Здається, ніби все потрібно починати спочатку. Це не означає, що всі попередні напрацювання (тексти, розвідки, дослідження, відеоматеріали, мистецькі проєкти) створювалися намарно, адже вони надто складні для новонавернених. Ні, вони готували до цього поворотного моменту історії, адже на цих роботах зростали інші українці, які зараз зможуть пояснити неофітам, що й до чого, адже самі вони ще нещодавно були такими самими. Важливо, аби в цьому процесі зоставалися зв’язки між різними групами, адже ті, хто зараз відкрив для себе все українське й із рішучістю взявся клепати про це контент, можуть не знати, що до них інші вже проробили купу роботи. Що потрібно не вигадувати велосипед, а лиш трохи перелопатити спадок попередників. Це необхідно не для того, щоб віддати шану людям, які десятиліттями плекають і досліджують українську культуру, політику та інші сфери, а для того, аби не випадали цілі пласти історичної пам’яті. Аби черговий Юрій Бойко чи Петров не міг удати першорядного українофіла.
А українцям потрібно нагадувати про всіх і розповідати про все, поки в них є цей інтерес до політики й усього українського, щоб мали з чого вибирати. Поки їх знову не потягнуло цікавитися другосортними російськими помиями й поки вони не увірували в чергового месію, який виявиться як не Корчинським, то Арестовичем.
Тому ті, хто уважно за всім стежив і завше пам’ятав, мають виступити в ролі клейковини, що скріпить дійсність із минулим і в такий спосіб прокладе шлях України до майбутнього. Аби цього разу колективна пам’ять стала українською, а не (в кращому разі) малоросійською.
