By 
Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” прийнято й підписано! Що далі? Чи є механізми, інструменти його впровадження, а головне – дотримання?
Ще й чорнило президентського підпису не висохло, а сумніви щодо життєздатності закону почали множитись. Прес-служба очільника країни В. Зеленського повідомила, що мовний курс нової влади не змінюватиметься, і що “держава має сприяти розвитку української мови завдяки створенню стимулів і позитивних прикладів, а не заборон і покарань, ускладненням бюрократичних процедур, множенням кількості чиновників замість їх скорочення. Законопроект про державну мову розглядали під час виборчого циклу, що зробило його заручником політичної риторики. Закон ухвалили без попереднього досить широкого обговорення з громадськістю”[1].
Саме це “широке обговорення з громадськістю” й непокоїть суспільство через можливі наслідки, включно з ревізією документу. Попри те, що це загалом перший основоположний закон про мову та її використання в Україні з початку незалежності, крім, звісно ж, Конституції, де в ст. 10 окреслено, що державною мовою в Україні є українська, Зеленський, здається, вважає, що впродовж останніх 28 років науковці, громадськість і політики ніколи не обговорювали проблеми української мови.
Доречно згадати, що ще на перших президентських слуханнях “Виклики, породжені свободою”, які відбулися 28 листопада 2005 р., В. Ющенко наголошував, що гуманітарна політика, а зокрема й її мовний складник, належить до безпекової сфери. А перед тим, у березні 2003 р., були парламентські слухання “Про функціонування української мови в Україні”, де йшлося про те, що здійснення державної мовної політики в Україні має правову основу: Конституцію 1996 р., Закон УРСР “Про мови в Українській РСР” 1989 р. та рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування та використання державної мови органами державної влади та іншими органами. Ба більше, того ж року уряд затвердив Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.
Отже, намагання розв’язати проблему української мови все ж були. Натомість сьогодні ці потуги досі не перетворилися на ефективні механізми впровадження закону. В. Зеленський продовжує: “Після мого вступу на посаду президента буде зроблений ретельний аналіз цього закону, щоб пересвідчитися, що в ньому дотримані всі конституційні права та інтереси всіх громадян України. За підсумками аналізу реагуватиму відповідно до конституційних повноважень президента України і в інтересах громадян”.
Чомусь я остерігаюсь цих “підсумків аналізу”, бо ж не все в новому законі подобається президентові, однак ще більше мене цікавлять його дії у випадку недотримання “всіх конституційних прав”. Щоби скасувати закон, Зеленському треба, аби Конституційний Суд через подання народних депутатів (не менше 45) визнав “неконституційність” документу. Далі гарант зможе виступити ініціатором нового законопроекту, якщо йтиметься про зміни до документу, однак це стане можливим лише в новому скликанні ВРУ.
Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, виявляється, є предметом не лише внутрішніх українських дискусій, а й загрозою для міжнародної безпеки й оборони. Зокрема, російська делегація в ООН намагалася ініціювати проведення 20 травня засідання Ради Безпеки щодо українського “мовного закону”. Проте більшість членів Радбезу (Британія, Франція, Німеччина, США, Бельгія та Польща) виступила проти його включення в порядок денний. Натомість за розгляд та обговорення голосували РФ, Китай, ПАР, Південна Гвінея та Домініканська Республіка.
Що ж так лякає Москву у тому законі, що вона здійняла галас на весь світ, скликаючи позачергове засідання Радбезу та стверджуючи, буцімто українська мова загрожує міжнародному миру, безпеці, стабільності, а також суперечить Мінським домовленостям?
Та чи в законі справа? Адже кремлівські “мовні фахівці” вже не перший рік переконують світ у вторинності нашої мови щодо російської, стверджуючи, що українська – то лише діалект. Зокрема, нещодавно сенатор РФ Франц Клінцевич в ефірі програми “60 минут” на телеканалі “Россия-1” заявив, що “оскільки ми щиро вважаємо український народ братнім, і наші спільні мови, у нас спільна мова – російська, а українська – це діалект, хочу, щоб ви розуміли: події, які відбулися, пов’язані з Кримом, – це рішення було людей і народів, що живуть у Криму”[2].
Як може українська мова змагатися із російською, якщо вона була заборонена впродовж усього періоду “братнього” гніту? Русифікаторська політика Олексія Тишайшого та Петра І, Валуєвський (1863 р.) та Столипінський (1906 р.) циркуляри, Емський (1876 р.) та Ігнатьєвський (1881 р.) укази, радянські часи русифікації українців під приводом “единой общности” – усе це призупинило поступальний розвиток української нації і ледь не спричинило її зникнення, як це трапилося з низкою інших народів та їхніх мов.
Що стосується статусу української мови як діалекту російської, то найкраще цю проблему може пояснити письменник та лексикограф Володимир Даль. У 1840 році він уклав “Тлумачний словник живої великоруської мови” з усіма відомими на той час діалектами, де навів 115 тис. слів. Натомість в українській мові 650 тис. слів (250 тис. літературних та 400 тис. застарілих і діалектних).
Отже, якщо українська мова не є діалектом російської, то чому в Україні культивується політичний діалект?
[1] Тут і далі цитуємо за: Прямий: Поставив під сумнів мовний закон: чи зможе Зеленський “відреагувати відповідно до конституційних повноважень президента”
[2] Патріоти України: Шаленство скреп: Сенатор Росії закликав Україну… ставити пам’ятники “зеленим чоловічкам” (відео)
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
