Попередні підсумки місцевих виборів-2020

Поки виборчі комісії навіть після дедлайну й далі підраховують результати голосування, варто підбити підсумки самої електоральної кампанії та виборчого процесу.

Передовсім треба згадати про низький відсоток явки на місцевих виборах. Він засвідчує те, що українці сприйняли їх як неважливі. Така поведінка людей дуже безвідповідальна, адже в Україні триває децентралізація, завдяки якій влада передає на місця більше грошей, повноважень та відповідальности. Через це вага діяльности мерів та місцевих рад у житті суспільства зростає. Врешті, самі українці, коли їх запитують про ставлення до влади, більше довірять локальним політичним діячам, а не загальнодержавним. Це цілком логічно, адже місцева влада тут, поруч, завше перед очима, тому наче добре видно, хто й чого вартий. Але цілком нелогічним тоді є ігнорування свого громадянського обов’язку.

Звісно, можна зробити поправку на епідемію Covid-19, але зараз на цю хворобу політики намагаються зіпхнути все, що можна і не можна. І те, що це далеко не основна причина ігнорування українцями виборів, засвідчило опитування Соціологічної групи “Рейтинг”. З нього випливає, що лише 10% із тих, хто не збирався йти голосувати, чинили так через коронавірус.

Окремо варто сказати про нову хвилю абсентеїзму молоді. Відповідно до результатів того ж опитування “Рейтингу”, 12% у віці від 18 до 29 років із тих, хто не збирався голосувати, мотивували це тим, що вибори їм нецікаві, а ще 22% заявили, що мають важливіші справи. Така поведінка спричинила нерівномірність серед тих, хто прийшов на дільниці: більшість (56%) становили українці віком 50+, хоча в структурі виборців (усіх, хто має право голосу) їх лише 45%. Тобто молодь знову довіряє своє майбутнє пенсіонерам.

Ще однією особливістю цих виборів стала зміна системи голосування. Влада не попіклувалася про те, аби належним чином пояснити людям, як потрібно заповнювати бюлетень. Це призвело до великої кількости зіпсованих бюлетенів. 40% виборців зізналися, що їм важко було розібратися, як потрібно голосувати. Наприклад, на виборах до Київської міської ради недійсними визнали приблизно 4,3% бюлетенів серед тих, що видали. Такий значний відсоток міг би добряче вплинути на результати не лише в радах, а й в мерських перегонах, адже в деяких містах різниця становила лише кілька голосів.

Ця виборча кампанія також засвідчила, що тренд на “нові обличчя” майже вичерпав себе. Такий висновок можна зробити із того, кого висувала президентська політсила на місцях. Власне, як і майже вичерпав себе тренд на президентську політсилу. “Слуга народу” не лише не здобула гучних перемог, а й перетворилася на типову партію влади, збиту з колишніх регіоналів, які нерідко встигли побувати і бппшниками, і нашоукраїнцями, і заєдистами, і часом навіть комуністами. Бо послідовні. Бо клялися у вірности вони не народові і не партійному божку, а кориту. І зостаються йому вірними.

Водночас здається, що в самих виборців ще залишилося бажання голосувати за нові бренди. Мова про успіх політсил “За майбутнє” та “Довіра”, що створювали свої осередки на колінці безпосередньо перед виборами, і де на провідних місцях в загальнодержавному масштабі персонажі далеко не першої свіжости. Натомість бренди достатньо нові, ще не дуже встигли засвітитися в гучних скандалах та розслідуваннях, не зробили фальшстарту, як партія Пальчевського, тому залишилися темними конячками. А цього багатьом українцям виявилося цілком достатньо, аби віддати свій голос представникам цих політсил.

Також на місцевих виборах усе відчутнішим стає тренд “міцних господарників”. Він об’єднує Україну, бо таких мерів обрали не лише на Заході (в Тернополі, Івано-Франківську, Хмельницькому), а й в Центрі (Вінниці), на Сході (Харків), на Півночі (Чернігів) та й в столиці. Частина із них сформувала свої іменні проєкти й завела від них чималі фракції не лише в раду міста, в якому перемогла, а й в інші органи місцевої влади регіону.

Обрання локальних брендів має сенс, бо на місцевих виборах важливіші справи громади, а не країни. Проте це справедливо, коли йдеться про команди однодумців, пасіонаріїв, яким важливі рідні міста та села. Натомість подібні проєкти зліплені здебільшого під одного господарника чи латифундиста, а чимала частина виборців просто керувалася принципом “хай краде, але щось робить”. Декотрі персонажі отримали свої захмарні відсотки навіть попри закупівлі лавок за ціною автомобіля кожна чи мільйонні розпили на спортивних майданчиках.

Рейтинги партії президента добряче просіли. Але найбільший урожай голосів вона зібрала в центральних та північних областях України. Ще трохи вона конкурує з проросійськими силами на Сході та Півдні та з проєвропейськими – на Заході, проте коло все більше стискається. І не стало особливо в пригоді навіть “опитування” Зеленського.

Також можна констатувати зростання популярности проросійських сил на Сході та Півдні України. Під час попередніх місцевих виборів, в 2015 році, колишні регіонали перебували в дезорієнтованому стані, між ними панувала гризня, хто більше годиться на роль шістки Кремля, частина із них шукала собі місце біля корита нової влади. Тож недивно, що вони з тріском ті місцеві вибори програли. Натомість змогли трохи надолужити цьогоріч. “Слуга народу” поки становить для них таку-сяку конкуренцію, але вже під час наступної електоральної кампанії сумнівно, що ця політсила зможе щось запропонувати виборцеві, якщо взагалі ще тоді існуватиме.

Загалом ці місцеві вибори показали, що владу обирає незначний відсоток громадян. А якщо ще зробити поправку на те, що в деяких містах мерами стали люди, які набрали лише трохи більше, ніж 20%, то це одразу знижує легітимність цих владців.

З одного боку, це можна було би вважати позитивом, вважаючи, що перемогли ті, хто зумів вмотивувати свого виборця прийти на дільниці. Проте позитиву в цьому насправді мало, адже в українських реаліях основною мотивацією здебільшого виявляється навіть не ненависть, а гроші й гречка. Тож і мотиватори відповідні. А той, хто розкошелився на вибори, згодом неодмінно захоче собі повернути все сторицею.

Тож після чергової кампанії зостається небагато приводів для оптимізму. Натомість причин для бідкання знайдеться в людей чимало. До того ж бідкатися найбільше охочі зазвичай ті, хто найбільше доклався до приведення до влади різних бариг, корупціонерів, гречкосіїв та їм подібних, віддаючи за них свій голос чи вкотре ігноруючи вибори.