Постіронія

Постіронія
Кожна контркультура мріє стати мейнстримом, провідною течією, і замінити собою культуру теперішню, що колись подавала великі надії, а нині звиродніла, щоб потім точно повторити її долю й так само спотвореною відійти в небуття. Так було завше, і так відбувається із новою щирістю, яка прийшла на зміну постмодерну.

Ще Платон, міркуючи про політичні режими, окреслив, що всі хороші ідеї та починання приречені на виродження. Тому варто бути готовим, що людство неодмінно спаскудить черговий чудовий задум, виверне його навпаки і розмахуватиме ним, ніби ексгібіціоніст полами свого плаща.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х почав зароджуватися новий напрям у культурі – нова щирість. Спершу в музиці, а потім у літературі та інших видах мистецтва вона поставала із заперечення постмодерну. Як начебто справжнє, що має замінити собою бутафорне, як відкрите проти замкнутого та затаєного, як правдиве життя з усіма його синусоїдами проти вигаданого, як тут і тепер проти ніде, як віднайдене в собі та усвідомлене проти того, що загубилося поміж сотень алюзій та чужих цитат, як відчуття співпричетности замість єднання супроти, як щире та наївне проти іронічного та саркастичного. Тому друга назва цієї доби – постіронія.

Нова епоха надходить тоді, коли стара починає вироджуватися та сіє втому. Постмодерн загрався, заплутався у власних симулякрах (чи симулював це?). Так багато іронізував, що перестав розуміти, що говорить серйозно, а з чого кпить. Тому нова щирість видавалася ковтком свіжого повітря, синонімом простоти та чистоти, чесного й милого наїву, який дає копняка під зад нарочитому постмодерну. Справжні емоції мали зірвати з облич людности карнавальну маску, бо балаганне те дійство явно затягнулося, а учасники його вже й не пам’ятали ні своїх ролей, ні як вони у все це втрапили та як звідти вибратися, а декотрі не могли пригадати і свого реального життя, того, що було до цього всього.

Нова щирість же проголошувала справжність. Мовляв, досить висміювати свої емоції, приховувати їх за кліткою сарказму; негативні почуття теж важливі, тому їх потрібно не погамовувати, а виражати, аналізувати і приймати. І так само потрібно приймати та любити себе. З усіма слабкостями, недолугостями та комплексами, бо лиш через прийняття лежить шлях до любови. Гуру цього періоду наче переінакшують Біблійне “Полюби ближнього свого, як самого себе” на “Полюби себе, аби могти полюбити іншого. І щоби інший міг полюбити тебе”.

Проте всі ці правильні слова були приречені на те, аби стати гаслами у вустах доморощених коучів і самопроголошених гештальт-терапевтів, які відвідали два пробні уроки з курсу “Вступ до психології” чи проглянули чотири відео в ютубі, а потім дістали диплом від Клініки-кафедри окультних наук імені сьомої реінкарнації святого Далай-Будди при Університеті культури, кібернетики та фізичного поховання про те, що вони закінчили курс терапії. Тож вважають, що мають повне право вправляти мізки іншим.

А оскільки соцмережі в нашу добу є одними з найкращих виразників божевільности суспільства, то по них найлегше помітити тренди. Тому спершу їх залив водоспад сліз, камінг-аутів і флешмобів, під час яких люди ділилися своїми переживаннями й болем. І якщо частина просто гайпувала, як гайпує на всьому, то інша цілком щиро виливала душу на сміх людям та заради соціальних погладжувань. І поки одні заліковували проговорюванням травми, то інші так до тих погладжувань призвичаїлися, що сприймали їх за пестощі, тож невдовзі вже не могли без них більше жити. Тому сідлали того коника й переповідали свої найтемніші страхи й найбільшу мерзоту, що траплялася з ними чи засіла їм у голові, часом літературно чи не дуже все це присмачуючи, аби отримати більше вподобань, поширень, коментарів, читачів і послідовників.

А що соцмереж є кілька, то й людність нерідко проживає тепер декілька життів замість одного. Або розподіляє емоції за соцмережами, у кожній відповідаючи соціальним очікуванням: експертність, серйозність і активізм у фейсбуці, успішний успіх в інстаграмі, безтурботна придуркуватість у тіктоці, ниття та хтивість у твітері.

Проте іноді трапляється й так, що люди мають кілька профілів в улюблених соцмережах. Один – для роботи або заробітку, здебільшого серйозний, залежно від професії. Ще один – більш вільний, але не до кінця, щось на кшталт “залаштунків”, аби люди відчували той млосний трепет, який переживає вуаєрист, підглядаючи в замкову щілину. А третій, часто закритий – для себе, для душі, де справді постять те, що люблять чи на що, окрім лайкання, ще вистачає сил.

Недаремно, як уже згадував вище, нову щирість по-іншому називають постіронією чи метаіронією – тим, що начебто прийшло на зміну іронії. Проте насправді виявилося, що читати ці назви треба так, ніби це іронія на посту чи наче іронія є метою цього часу і всього, що в ньому твориться. Що пости з іронізуванням над іронією збирають більше лайків.

Бо вийшло так, що нова щирість ака постіронія не замінила собою постмодерн, а зляглася з ним у шаленому танку жаби й гадюки. Прикметно, що навіть маскарад пандемії відбувається в часи постіронії. Тому нова щирість торгується і продається. Віддається за лайки та кліки. Оголення душі замість оголення тіла. Або все разом.

Тому це ще й епоха терапій, проте нерідко – терапій напоказ. А точніше – епоха волання в пустелі замість того, аби звернутися до фахівців. І все це супроводжується неодмінним вивертанням душі замість кишок. Від цього стає ще моторошніше, бо люди змагаються в тім, чиї демони демонічніші. Змагаються не на швидкість, а на кількість лайків і поширень, бо кілометрогодини давно вже змінилися на трупокілометри та лайкопідписники. А хто справді потребував виговоритись – зостався осторонь процесів.

Тому ті, хто щиро радів появі нової щирости, доволі швидко розчарувалися в ній, зрозумівши, до чого все йде і як блогери на ній паразитують. А ті, хто спершу із неї кпив, зараз своїми “щирими” постами щиро заробляють на ній грубі гроші. От вам і пост, от вам й іронія.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Пахне паленим Повально проти Навального