Постдемократія

Постдемократія

Так, війні кінця-краю не видно. Тому більшість українців цікавить, коли вона закінчиться. Значно меншу кількість людей хвилює те, як вона завершиться. І, здається, зовсім небагатьох непокоїть перспектива, у якій саме країні ми житимемо, коли настане мирний час. А це зі свого боку, оскільки Україна – не острів, пов’язане з проблемою, у якому світі опиниться наша держава.

Оприлюднені днями результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, показали, що переважна більшість українців переконана, що через 10 років Україна буде квітучою країною в складі Європейського Союзу. Як на мене, це не більш як некритичне фантазерство українців, спричинене емоційним загостренням через воєнний стрес. Помножене на повне нерозуміння того, що може статися з Україною і з ЄС упродовж наступного десятиліття. Зрештою, що може статися з усім світом.

Коли у 2014-му почалася російська агресія проти України, у західному світі вже повним ходом відбувалися процеси деконструкції демократії: провал політики лібералізму, занепад системи “вільного ринку”, відступ глобалізації, а відтак і ренесанс авторитарних, консервативних, націоналістичних ідей.

Результатом цього процесу став прихід до влади понад десятиліття тому правих сил в Угорщині й Польщі, а в США – перемога популістського демагога Дональда Трампа на президентських перегонах у 2016-му. Цьогоріч праві сили виграли парламентські вибори в Італії. Щораз успішніше вони розвиваються у Франції, Швеції, Болгарії тощо. Отже, цілком імовірно, що через 10 років Євросоюз якщо і збережеться, то буде хитким об’єднанням держав з егоїстичними урядами й панівною націоналістичною ідеологією. Учора в США почалися вибори до Сенату, які на думку багатьох експертів можуть призвести до нового тріумфу трампізму.

То ж у якій ролі Україна могла б опинитися серед таких західних партнерів? Чи толеруватимуть вони й підтримуватимуть незалежну та демократичну українську державу? А якщо ні, то за що ми зараз воюємо? У чому суть нашої боротьби проти Росії? У тому, що ми не хочемо бути підлеглими авторитарного кремлівського режиму, ми не уявляємо собі, що наші мужні захисники мали б перетворюватися на чмобіків, ми проти поліційної держави, нам огидні скабєєви-соловйови тощо. Отже, ми боремося за незалежність, свободу й демократію. І якщо виборемо, то що з усім цим будемо робити в авторитарно-націоналістичному світі? Чи готові будемо поступитися оплаченими кров’ю і стражданнями здобутками, аби отримати шанс розвиватися чи щонайменше вижити?

Гадаю, що так. Ну, про незалежність у повному значенні цього слова варто забути на довгі роки. А от щодо свободи й демократії, то просто доведеться змінити оптику. Зрештою, цей процес уже триває. Ще у 2014-му ми погодилися на тимчасовий воєнний податок в 1,5 %, який уже залишиться з нами, мабуть, назавжди. У 2020-му прийняли масковий режим і локдауни. А з 24 лютого 2022 року сприймаємо як належне обмеження наших основних громадянських прав – заборону на вільне пересування для мільйонів чоловіків призовного віку; обмеження свободи слова у формі “єдиного марафону” тощо. Є навіть прецеденти, яким ми раді та які повністю підтримуємо, як-от реалізація елементів програми “деолігархізації” чи приведення до ладу правоохоронними органами “московських попів”. Воно, може, і не цілком законне, і далеко не демократичне, але яке ж бажане та довгоочікуване.

Що ж, усе заради перемоги й світлого майбутнього. Демократія нам зараз і справді ні до чого, адже вона передбачає толерантність до опонента, можливість вільно висловлювати погляди, які суперечать думці більшості тощо. А щодо свободи, то базове її визначення формулюється як “можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об’єктивної дійсності”. Тобто від того, у яку ми після війни потрапимо “об’єктивну дійсність”, залежить, який “чинитимемо вибір”. І невідомо, чи на той момент взагалі чогось вартуватимуть нинішні наші уявлення про демократію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Бумеранг ненависті За яку Україну ми боремось?