Повально проти Навального

Повально проти Навального
4 червня день народження святкує головний російський опозиціонер Олексій Навальний. Йому виповнюється 45 років. Багато людей сумнівалися, що він доживе до цього віку. А російська влада мала на це великі сподівання. Українці могли б бачити в образі Навального якщо не союзника, то принаймні партнера в боротьбі з путінським режимом. Проте в Україні не лише не покладають на нього особливих надій – його відверто недолюблюють. Чому ж так сталося і як можна це виправити?

Винний у цьому, звісно, сам Олексій. Передовсім таке несприйняття він заслужив тезою про те, що “Крим – не бутерброд”, а тому півострів не можна просто так віддати Україні. Така позиція свідчить, що Навальний, попри всю свою начебто ліберальність, насправді мислить цілком у категоріях російського імперства й самодержав’я.

Приклад із Кримом підказує, що якби цей опозиціонер прийшов до влади в Росії, то від його режиму так само варто було б очікувати імперського ставлення до України. Проте ще більшою загрозою в цій ситуації є те, що Навальний дуже в путінській манері стверджує, що російське законодавство стоїть вище за міжнародні зобов’язання. А людина, яка ще навіть не має якихось прав, але вже заявляє про те, що порушуватиме цінности, які паралельно декларує, зовсім не викликає довіри й бажання співпрацювати. Тож цілком зрозуміло, чому українці (окрім невеликої групи ліберальних русофілів, серед яких когорта тих, хто сам втік із Росії від переслідувань) його не сприймають.

Але політична дійсність така, що поки Навальний живий – він залишається найреальнішою загрозою для путінського режиму. Принаймні чимось дражливим, нагадуванням про “професійність” легендарних російських спецслужб і їхню любов до брудної білизни. Тому здається логічною думка, що українцям і Навальному варто шукати шляхів до згоди, як колись польська емігрантська інтелігенція намагалася порозумітися з українською, усвідомлюючи, що згодом Союз розвалиться і якось доведеться жити пліч-о-пліч.

І хоч Навальний створює антикорупційний контент, викриває схеми путінського оточення, показує дорогучі хороми російського царька, рейтинг опозиціонера в Росії залишається нікчемно малим. Навіть у можливість того, що Навального отруїли російські спецслужби, вірить лише 15% респондентів.

Причину такої низької популярности можна пояснювати і специфічністю проведення соціологічних досліджень в авторитарній державі, і майже поголовною постмодерною заплутаністю, апатією й розчарованістю суспільства сусідньої країни в політичному житті. Її можна шукати й в атаках ботів, які намагаються дискредитувати опозиційні сили, і в кремлівській пропагандистській машині, яка ліпить з усіх, хто постає проти режиму Путіна й викриває його корупційність, агентів іноземних спецслужб. І вбачати її в бракові майданчиків для комунікації із населенням. Проте корені проблеми криються так само в невідповідности того, що декларує Навальний, із тим, яким він є насправді.

Цілком ймовірно, що у своїй стратегії Навальний намагається не відсікти від себе електорат, налаштований на імперську хвилю. Що йому важливо, аби якнайбільше росіян могли стати його потенційними прихильниками. Чи бодай не сприймали політика в штики й дивилися розслідування щодо дій режиму.

Ця невідповідність, це бажання подобатися багатьом робить Навального ніяким в очах громадськости. Така половинчастість стає його слабким боком. Широка російська душа любить екстремуми. Куди логічнішою видається стратегія послідовно йти наперекір Кремлеві. Відкидати будь-які прояви імперськости. Ймовірно, навіть натякнути на можливість самовизначення для численних поневолених народів, яких колись насильно увігнали в ярмо Російської Федерації. Така рішучість і послідовна ліберальність створили б йому імідж повноцінного антагоніста Путіна, а не його light-версії, яка навіть з Україною не може порозумітися.

Але найгірше, якщо він справді вірить у сентенцію, що “Крим – не бутерброд”. Тоді не сходяться не просто слова, а слова й цінности, що декларуються.

Врешті, Навальному підтримка України б знадобилася. Навіть якщо не зараз, то потім, якщо йому б раптом вдалося здобути владу. Україна могла б стати адвокатом нової Росії в Європі, як Польща (а зараз частіше країни Балтії, передовсім Литва) довгий час просувала українські інтереси на євроатлантичному напрямі куди ретельніше, успішніше й послідовніше, ніж українська влада.

Тому завдання для України й вітчизняного громадянського суспільства – підштовхнути Навального на логічний шлях, адже невизнання верховенства міжнародних норм і принципу територіальної цілісности робить його нерукоподаваним навіть як політика, що перебуває в опозиції до огидного українцям режиму.

Чи можна це якось виправити? Можна, якщо сам Навальний того хоче. Але треба розуміти, що він завше апелюватиме передовсім до інтересів Росії, якими їх вбачає. І здається, що бачить він їх так само через шовіністичну призму.

Тож якщо Навальний не хоче засвідчувати своєї поваги до України і її кордонів, не здатен побачити в сусідці потенційного важливого партнера, такий обмежений, що не розуміє важливости міжнародних договорів, а до того ж вірить, що Путіна можна обіграти за його ж ідеологічними установками – то з ним краще не мати справи. Тому хай не дивується ні сам Навальний, ні його симпатики, що він є абсолютно чужим персонажем для українців. Нічого особистого – просто досвід і інстинкт самозбереження.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Пахне паленим Декомунізація по-білоруськи