By 
Коли 1929 року журнал “Кіно” повідомив, що режисер Дзиґа Вертов знімає нову стрічку з оператором Борисом Цейтліним, а його колишній оператор Михайло Кауфман запустився з іншим фільмом як режисер, це стало сенсацією. Адже Вертов і Кауфман – багаторічні кінопартнери, засновники авангардистської групи “Кіноки”. Ба більше, рідні брати.
Вони були схожі й несхожі: старший, Вертов – романтик, колись незле віршував; Кауфман – типовий технар. Перший – гостроносий, трохи подібний на птаха, зазвичай стриманий, але при цьому диктатор. Другий, навпаки, – товариський, винахідливий, з голлівудською посмішкою, з дитинства захоплювався фотографією, хоча мріяв стати льотчиком.
Старший брат за збігом обставин став режисером і залучив до роботи молодшого. Той швидко опанував кінокамеру. Виник блискучий тандем – вони розуміли один одного з півслова.
До Києва Кауфман потрапив 1927 року завдяки брату, якого в січні звільнили з московської Третьої держкінофабрики “за бесплановость в работе и несоблюдение сметы”. Абсурд, звісно, адже за рік перед тим фільм Вертова і Кауфмана “Кіно-око” дістав срібну медаль на Всесвітній виставці в Парижі. Але згадана кінофабрика спеціалізувалася на зйомках хроніки, і чиновників дратували екранні експерименти Вертова.
Режисер подався до Києва, адже Всеукраїнське фотокіноуправління не підпорядковувалося Москві. Знаного майстра зустріли радо. Запропонували зробити фільм про Донбас. У квітні 1927-го Дзиґа покликав брата-оператора. Так Кауфман став киянином.
Наступний фільм “Людина з кіноапаратом” брати планували як програмний маніфест “кіноків”. Але під час зйомок розсварилися. Вертову важливо було дотримуватися базових принципів: фільм без написів, без сценарію, без павільйонів, декорацій і костюмів. Натомість Кауфмана дратувала хаотичність зйомок, відсутність чіткого плану. Він намагався надати фільму якоїсь внутрішньої фабули. А Дзиґа, захоплений експериментами, злився, що оператор знімає не те й не так.
6 січня 1929-го в Києві відбулася прем’єра “Людини з кіноапаратом”. Кауфман був розчарований – це провал. Вирішив показати, як насправді має виглядати фільм, зроблений за принципами “кіноків”. І запустився як режисер з фільмом “Навесні”.
Знімав майже повністю в Києві. У серпні 1929-го журнал “Кіно” повідомив про завершення роботи: “На перегляді фільму в художній раді Київської кінофабрики, його визнано не тільки за досягнення української кінематографії, але й за коштовний вклад у кінематографію світову”.
Кауфман демонстративно зробив фільм тієї ж тривалості, що й “Людина з кіноапаратом”,– година. Але його стрічка не про механізми й машини, а про людей.
Тим часом Дзиґа тріумфально возив Європою “Людину з кіноапаратом”. Повернувшись, подивився “Навесні” і… звинуватив брата в плагіаті. Мовляв, той використав кадри, зняті для “Людини з кіноапаратом”. Кауфман заперечив, що має право на власні зйомки. До того ж Вертов відмовився від цих кадрів, не включивши їх до свого фільму. Через тривалий конфлікт стрічка Кауфмана вийшла на екрани лише наступного 1930 року.
Звісно, Дзиґа ревнував. Адже “Навесні” – класна робота. Більше брати ніколи не працювали разом. Майже припинили й особисті стосунки. На жаль, цьому посприяла і дружина Вертова Єлизавета Свілова, постійна монтажерка його фільмів. Жінка обожнювала свого чоловіка, вважала його генієм, тому всі, хто з ним сперечалися, були, на її переконання, ворогами.
Кауфман зняв на Київській кінофабриці ще кілька знакових документальних стрічок, зокрема – “Небувалий похід”. Згодом повернувся до Москви, де пережив трагедію – зникнення дружини-італійки (ймовірно, вбили агенти НКВС), смерть тримісячної дочки.
1939-го Сталін і Гітлер окупували Польщу. До складу СРСР потрапив Білосток, рідне місто Кауфмана і Вертова, де ще мешкали їхні батьки, зв’язок з якими перервався в 1920-ті.
Брати ненадовго помирилися й намагалися потрапити докіногрупи, яка їхала на окуповані території – знімати тамтешні події. Керівництво пустило тільки Кауфмана. Він приїхав до Білостока разом з режисером Михайлом Роммом і сценаристом Олексієм Каплером. Розташувалися в колишньому палаці Браницьких. Кауфман сидів на канапі в шинелі, блідий. “Чого ви не лягаєте?”– здивувався Каплер. Була вже пізня година. “Тут мої батьки, в Білостоку…” – пролунала відповідь.
За півгодини вони втрьох підійшли до дерев’яного двоповерхового будинку. Ромм притримав Кауфмана, а Каплер піднявся на другий поверх – підготувати стареньких до несподіваної зустрічі… Що то була за ніч!..
Кауфман і Вертов замірялися забрати батьків до себе. Каплер згадував, що НКВС не дозволив, старі залишилися в Білостоку і загинули під час Голокосту. Натомість кінознавець Лев Рошаль, біограф Дзиґи Вертова, стверджує, що брати забрали маму до Москви. Орієнтовно 1940 року, коли вона овдовіла і, напівсліпа, залишилася сама…
1954-го помер Вертов, зацькований під час боротьби з “космополітами” і фактично усунутий з кіно. Підробляв монтажером кінохроніки. Лише року не дочекався він світової слави. Французька “нова хвиля” назвала його своїм вчителем. Європа переживала бум навколо документального кіно, і “Людина з кіноапаратом” вразила навіть досвідчених кінокритиків своїми приголомшливими екранними новаціями.
Фільм показували в СРСР і за кордоном, а Кауфмана як оператора стрічки просили розповісти про її створення. Він продовжував вважати цей фільм творчою невдачею, але говорити доводилося протилежне.
На схилі життя кінематографіст опинився на самоті. Друга дружина померла, син емігрував до Ізраїлю. Кауфман відійшов 1980-го в Будинку ветеранів кіно.
Про фільм “Навесні”надовго забули. Лише 2012 року Національний центр Олександра Довженка повернув його до життя, віднайшовши повну версію й відреставрувавши. Нині “Навесні” вважають шедевром українського кіноавангарду. Історії його створення присвячена книжка, а закадровий коментар до фільму на DVD зробив автор цих рядків.
