“Прапори на баштах”: кінематографічна колонія Макаренка

“Прапори на баштах”: кінематографічна колонія Макаренка
У 1958 році на кіностудії ім. Довженка зняли фільм “Прапори на баштах” за однойменною книгою відомого педагога Антона Макаренка. Стрічка на ціле десятиліття визначила стилістику радянських фільмів про безпритульних підлітків.

Екранізувати цю книгу пробував сам автор ще 1938-го. Наприкінці травня, завершивши роман у Ялтинському будинку творчості, відіслав рукопис до Москви – для публікації. Занотував у щоденнику: “«Прапори на баштах» взагалі вийшли нічого, є хороші глави, і є, здається, колорит. Тут для сценарію читає рукопис М. А. Барська і хвалить”.

З Маргаритою Барською, сценаристкою й кінорежисеркою, він познайомився в будинку творчості. Жінка спеціалізувалася на дитячій тематиці – прославилася 1933-го постановкою першого в СРСР дитячого звукового фільму “Рвані черевики”.

Цікаво, що навіть сюжети їхніх творів перегукувалися. Наприклад, у “Прапорах на баштах” головний герой – син відомого професора, який через конфлікт із батьком утік із дому, потрапив у сумнівну компанію, став шахраєм. А в недавньому фільмі Барської “Батько і син” (Макаренко не міг його бачити, бо стрічку затаврували й не випустили на екран) так само син партійного боса-орденоносця не знайшов спільної мови з батьком, обрав вулицю, опинився в середовищі злочинців.

Барська, прочитавши рукопис, сказала, що це прекрасний сюжет для фільму. Вирішили разом писати сценарій. Макаренко негайно відправив листа директорові Одеської кіностудії Андрію Роміцину. Річ у тім, що трьома місяцями раніше, у лютому, він підписав із цією студією договір на сценарій шкільної тематики. А тепер запропонував замість нього взяти в роботу сценарій за новим романом.

“Сценарій уже готовий і перебуває в стадії останньої правки тексту, – переконував. – За своєю темою ця робота є набагато ближчою до тем сьогоднішнього дня, а за якістю і свіжістю кольорів вона набагато краще зроблена, ніж моя робота про школу”.

Водночас поставив умову: “Я не уявляю собі, щоби «Прапори на баштах» [могли] бути поставлені не т. Барською, а іншим режисером”. Аргументував так: “Найбільше я боюся «розлогої журавлини», а у т. Барської я знайшов дивовижне розуміння матеріалу”. А далі – ультиматум: “У разі Вашої згоди й реального погодження питання про постановника, сценарій я Вам надішлю. В іншому випадку доведеться повернути аванс і договір скасувати”.

Барська в 1920-ті роки працювала на Одеській кіностудії. Саме за її пропозицією під час знімання “Тараса Шевченка” зробили спеціальний варіант стрічки для дітей. Але 1938-го вона вже не була працівником цієї студії, тож керівництво мало клопотати перед Державним управлінням кінематографії щодо її прикріплення. Директор відповів стримано: сценарій надсилайте, а питання з Барською не в його компетенції.

За кілька місяців, у вересні 1938-го, Макаренко дістав з Одеси листа з відмовою від сценарію “по тематическим соображениям”. Наступного року письменник помер, Барська, затаврована як “ворожий елемент”, вкоротила собі віку. Фільм не відбувся.

Лише після смерті Сталіна кінематографісти звернулися до творів Антона Макаренка. В 1954-му Київська кіностудія запустила “Педагогічну поему” в постановці Мечислави Маєвської й Олексія Маслюкова. Консультант – вдова письменника Галина Макаренко. Прем’єра відбулася в грудні наступного року. Стрічка мала касовий успіх, адже фільмів про перевиховання підлітків-безпритульних глядач не бачив уже чверть століття – востаннє така кінокартина з’явилася 1931-го (“Путівка в життя”). Стрічка навіть узяла участь у конкурсній програмі Каннського кінофестивалю 1956 року.

Наступного 1957-го на тій же Київській кіностудії почали фільмувати “Прапори на баштах”. Здавалося б, ідеться про продовження попередньої стрічки – роль Антона Макаренка там і там виконує артист Володимир Ємельянов. Але насправді все набагато складніше.

Співавтором сценарію стала вдова Галина Макаренко – за фахом ані кінематографістка, ані письменниця. Її внесок у роботу, очевидно, полягав у наданні кінодраматургові Йосипу Маневичу (сценаристу “Педагогічної поеми”) доступу до довоєнного сценарію Макаренка-Барської. До цього рукопису, до речі, вона не пустила літературознавців та істориків, а в заповіті закрила доступ до нього на 30 років після її смерті. Той термін уже давно минув, але сценарій досі не надрукований.

“Прапори на баштах” не стали продовженням “Педагогічної поеми”. Це діаметрально протилежні стрічки. Справа не тільки в тому, що “Прапори…” доручили іншому режисерові – Абраму Народицькому. Річ у тім, що “Педагогічна поема” в стилістичному, естетичному сенсі – кіно сталінського вишколу. Натомість “Прапори на баштах” – кінематограф хрущовської “відлиги”. Їх розділив XX з’їзд, початок нового дихання в мистецтві: у літературі заявила про себе “сповідальна проза” (Анатолій Кузнєцов, Анатолій Гладилін), а на екрани вийшли “Весна на Зарічній вулиці”, “Летять журавлі”, “Дім, в якому я живу”.

Народицький прибрав із фільму відлуння Великого терору, відчутне в романі, натомість підсилив мелодраматичні лінії. У стрічці з’явилася героїня кінематографу “відлиги” – чуттєва, трохи загадкова, з внутрішньою драмою, яка на великих чорно-білих планах дивиться повз камеру… Йдеться про вихованку Ванду. Щоби не руйнувати її романтичний образ, у фільмі не уточнили, ким вона була до колонії. Глядач мусить лише здогадуватися, натомість читачеві роману письменник чітко пояснив – малолітньою повією.

Вихованці колонії – не гвинтики системи, як у попередній стрічці, а ентузіасти, щиро захоплені ідеєю. Ще й інтелектуали: один із них грає на роялі на рівні майже випускника консерваторії, а закохана в нього Ванда настільки добре орієнтується в класичній музиці, що дарує йому ноти улюбленого твору.

Прем’єра фільму відбулася 28 липня 1958-го. Він започаткував ціле гроно стрічок радянського кінематографа 1960-х про безпритульних, найвідомішою з них стала славетна “Республіка ШКІД” Геннадія Полоки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *