By Італію, схоже, можемо зарахувати до групи європейських країн, де значний вплив на реалізацію влади матимуть “праві” сили. Націоналістична Ліга спів-творитиме новий уряд цієї країни, а лідер партії крайніх “правих” стане міністром внутрішніх справ. Це ще одне підтвердження того, що Європа правішає. Україна після другого Майдану теж зробила значний ухил “в право”. Але до вищеозначеної європейської “коаліції” не належить.
Зрозуміло, що ті, кого називають “українськими правими”, крім деяких зовнішніх виявів і частини публічної риторики, не мають майже нічого спільного зі справжньою політичною “правицею”. Але саме так їх активно “рекламують” російська пропаганда і частина українського політикуму, котрий хотів би підім’яти під себе осиротілий електорат з лівими поглядами, та сприймають різноманітні лівацькі і антифашистські рухи на Заході.
Все це йде трохи “зі скрипом”, зокрема й тому, що справжні європейські “праві” дистанціюються від своїх українських, здавалось би, однодумців. Ще якусь кількість років тому, лідери українських націоналістичних сил привезли в Україну старенького Лє Пена, намагались вступати у якісь “праві” європейські структури, але нічого поважного з цього не вийшло. Цікаво б пошукати відповіді на питання – чому?
У “штатних” українських експертів все просто – на їхню думку, всіх “правих популістів та екстремістів” у Європі фінансує Кремль (так само, як раніше Москву звинувачували у фінансуванні всіх лівих європейських популістів та екстремістів). Частина правди в цьому є. Але, якщо йти за такою логікою, то Росія мала б фінансувати і українських “правих”. Тим паче, на користь цього аргументу промовляє і той факт, що українські націоналісти роблять чимало вчинків, яким у Кремлі відверто аплодують.
Та Росія – це тільки частина загадки. А от чому “українських правих” не сприймають “праві” європейські? Щоправда, європейські “праві” є різні, тому не сприймають чи й відверто недолюблюють українських “правих” вони по-різному.
Французька, німецька чи італійська “правиця” взагалі вважає Україну, зокрема у її націоналістичному й русофобському варіанті – геополітичним непорозумінням, котре тільки заважає підтримувати нормальні стосунки з Москвою.
А вже для націоналістів з сусідніх країн – Польщі, Угорщини чи Румунії – українські “праві” є справжнім ворогом. Їхня ворожість розпочалася з міжвоєнних часів, з періоду Другої світової, та й зараз присутня, бо “українська Україна” є прямою загрозою, як для національних меншин, так і для сфери історичної пам’яті, котра у сусідів значною мірою пов’язана з територіями нинішньої Західної України.
До того ж як одні, так й інші з більш чи менш прихованою симпатією дивляться на Росію і президента Путіна, якого “права Україна” звинувачує в усіх смертних гріхах, публічно ображає в спосіб далекий від цивілізованих понять, ну і налаштовує проти нього Захід. Зрозуміло, що патріотам України, яким Росія відібрала Крим, підтримує сепаратистів на Донбасі і ув’язнює українських громадян за сумнівними звинуваченнями, є образливо і незрозуміло, як хтось у Європі може симпатизувати Кремлю і критикувати його жертву-сусідку. І дійсно – чому?
Звичайно ж, що відповіді на ці питання треба б шукати у галузі “своєї сорочки”, котра, як відомо “ближче до тіла”. Чого бояться європейські праві і чого хочуть? По-перше, їх хвилює ісламізація Європи, яка не тільки руйнує базові європейські цінності, але все більше дає про себе знати вибухами та іншими терактами у публічних місцях з невинними жертвами. По-друге, їх лякає масовий наплив біженців, котрих потрібно утримувати, асимілювати і пристосовуватися до їхніх часто не-європейських звичаїв. По-третє, багато з них не погоджуються платити залишками національного суверенітету за чергові етапи європейської інтеграції, чи сказати б глобалізації. Ну і є ще певний сором’язливий пункт – це європейський анти-американізм і глибоко приховуваний (але далеко не мертвий) антисемітизм. Європейців обурює те, що певна частина їхніх проблем виникає через зовнішню політику США, зокрема щодо Азії та Африки.
Путіна і його “режим” вони, звісно ж, знають менше, ніж сусіди, особливо з колишнього СРСР. Але з того, що знають про сучасну Росію, їм може імпонувати відсутність ісламської проблеми; незалежна (тобто непоступлива) позиція щодо Америки і Заходу загалом; підтримання і пропаганда “особливої російської гордості” і т. д. Росіянин і надалі залишається чи не найбажанішим, бо найрозгульнішим і найщедрішим, клієнтом європейського бізнесу.
Путіна при бажанні вони можуть асоціювати з великими і грізними російськими правителями минулого – добре знаного і часто шанованого у Європі. А безмежні простори і незмірні запаси Росії розглядати як імовірний порятунок і для Європи у скрутні часи. Тому вони мають підстави пов’язувати якісь свої фантазії про єдину і сильну Європу зі співпрацею з Росією, без зближення з якою майже неможливою збудувати європейської безпеки і стабільності.
Яку в цьому сенсі “конкуренцію” тут може скласти Україна Росії? Здатна сперечатись з США, ЄС чи МВФ? Дасть собі ради з ісламістами, якщо ті, не дай Боже, зацікавляться цією територією? Напевне не прийме умовних “сирійських біженців”, якщо цього запрагнуть її кредитори? Може українці стали після так званої “революції гідності” взірцем культурного, християнського, цивілізованого народу, що сповідує європейські цінності, захищає права людини, мислить категоріями спільного майбутнього всіх народів Європи? Отож бо. Замість того, щоб стати “мостом” між сходом і заходом Європи, Україна спромоглася лиш стати загальноєвропейською проблемою.
А проблем ніхто ж не любить. До того ж, якщо проблеми України асоціюються ще й з “правими”, то цю “проблему в проблемі” не любитимуть всі, зокрема і європейська “правиця”. Особливо важливо про це пам’ятати в контексті “правішання” Європи.
