Право на ненависть

Право на ненависть

У фільмі Леоніда Бикова “В бій йдуть тільки «старики»” (1973) про льотчиків Другої світової, знятому на Кіностудії ім. О. Довженка, є такий епізод: під час застілля в перерві між боями “Кузнєчік” (С. Іванов), один із пілотів “співочої” ескадрильї, звертається до свого командира капітана Титаренка (Л. Биков) з неочікуваними під час війни словами: “Людство повинно ж колись зрозуміти, що ненависть руйнує. Творити може тільки любов”. Відповідь досвідченого аса й командира Титаренка можна було б назвати монологом про “любов” (саме так, у лапках). У виконанні Л. Бикова (він же співавтор сценарію) чуємо спокійні й, здається, виважені слова, у яких стисло подано деталі непростої біографії його екранного героя. Слово “любов” звучить там кілька разів. У монолозі – особистий досвід війни: як відступали “з любов’ю”, а потім уже наступали – теж “з любов’ю”, й увесь цей шлях вкритий могилами бойових друзів. Наприкінці Титаренко так формулює свою мрію й мету: “Ось у Берліні, десь на найбільш вцілілій стіні, я з великою любов’ю напишу: «Руїнами рейхстагу задоволений»”.

Попри те, що слово “любов” повторюється неодноразово, у глядачів не виникає жодних сумнівів щодо справжнього смислу монологу. Насправді йдеться про антонім цього слова, цілковиту протилежність любові – про ненависть.

Згідно з вікіпедією, ненависть – це глибоке емоційно негативне ставлення суб’єкта до індивіда чи іншого об’єкта, що характеризується відчуттям гніву, ворожістю, огидою, бажанням заподіяти йому біль, як фізичний, так і моральний, чи шкоду.

Хоча ненависть, звісно, не вважається позитивним почуттям чи емоцією, переважно засуджується головними світовими релігіями й демократичними суспільствами, багато хто змушений визнати: хай там як, але вона є складником історії людства, зокрема і війни.

У 2019 році вийшов американський документальний серіал “Чому ми ненавидимо” (Why We Hate), одним із продюсерів якого був відомий кінорежисер Стівен Спілберг. Робота над проєктом тривала чотири роки. Це не просто фільм, а своєрідне дослідження природи ненависті, що містить коментарі вчених, покликання на документи й кадри найбільш кричущих спалахів насильства в історії людства, спричинених ненавистю. Як зазначив Спілберг, його метою було розкрити таємницю ненависті в самих нас, аби зрозуміти, чому ми вчиняємо так. На його думку, це необхідно, аби людина могла змінитися, адже саме унікальність людини дає надію на такі зміни.

Нині в Україні ненависть, схоже, є однією з головних емоцій. Попри анексію Криму та інспіровані Росією військові дії на Сході України, у 2014 році, згідно з різними соціологічними опитуваннями, чимала частина наших співгромадян усе ще доволі прихильно ставилася до Росії і її політики. Почасти це можна було пояснити потужним впливом російської пропаганди, особливо в тих місцях, де домінували російські ЗМІ, які просували меседжі на кшталт “не все так однозначно”.

Проте після 24 лютого цього року у свідомості українців і їхньому ставленні до росіян відбулися глобальні зміни. Спричинила це й підступність широкомасштабного нападу, і цинічність офіційних обґрунтувань причин агресії. Найперше українців розлютило те, що війну відкрито не називали війною, а доволі грубо замаскували під “спецоперацію з денацифікації й демілітаризації” та “захист республік Донбасу”.

Насправді в діях і заявах Путіна не було нічого нового, адже війна почалася ще у 2014-му. Під час анексії Криму російська пропаганда розповідала про якихось “ввічливих чоловічків”, потім про “всенародний референдум” щодо приєднання до Росії, а згодом, з початком війни на Сході, про якийсь окремий “народ Донбасу”, який “придбав зброю в супермаркетах” і став “ополченням”, що веде “громадянську війну”.

Попри загибель наших воїнів і цивільного населення, попри масове переселення людей із тимчасово окупованих чи небезпечних територій, певна віддаленість анексованого Криму й зони бойових дій від більшості регіонів України давала змогу багатьом українцям витіснити ці події на периферію свідомості.

Нині війна зачепила так чи інакше всіх і слово “ненависть” посіло в лексиконі більшості громадян України чи не найголовніше місце. Путіна та його вояків, які виявилися не уславленою армією, “непобедимой и легендарной”, як співалося у відомій радянській пісні, а просто бандою військових злочинців, ґвалтівників і грабіжників, лають на всі заставки, на їхні голови насилають найстрашніші прокляття всі українці, незалежно від віку, статі, орієнтації, уподобань, мови спілкування в родині, освіти чи культурного бекграунду.

Багато хто з наших співгромадян відверто зізнається, що регулярне споглядання розбитої чи спаленої ворожої техніки й розкиданих на нашій землі трупів ворогів має для них ледь не терапевтичний ефект.

З табору закордонних і нечисленних вітчизняних пацифістів лунають заклики-застереження щодо мілітаризації українського суспільства й дегуманізації образу ворога. Проте вони лише роздмухують ворожнечу, звинувачуючи в цьому українську пропаганду.

Відомий американський кінорежисер і класик світового кіно Френк Капра разом із режисерами Джоном Фордом, Вільямом Вайлером, Джоном Хьюстоном і Джорджем Стівенсом долучився до активної роботи над пропагандистськими фільмами під час Другої світової. Через багато років після закінчення війни Капру запитали, чи хоче він, щоб люди ненавиділи, адже пропагандистські фільми викликали в американського глядача почуття ненависті до ворога. Френк Капра дав відповідь, яка чітко пояснює позицію громадянина й митця в часи, коли його батьківщині загрожує небезпека: “Я не хочу ненавидіти. Я хочу лише прибрати всіх ненависників, хочу зупинити цю ненависть. І ненависть не зупинити просто так. Цукеркою її не зупинити”.

Так само й ми, українці, не хотіли війни, нас змусили, і ми поза власною волею опинилися в ситуації, коли ми ненавидимо. Кожна повітряна тривога, кожен обстріл українських територій, новини про загиблих друзів, про зруйновані дощенту міста й села, про смерть цивільних чи наругу над ними, про знищені пам’ятки культури – усе це лише посилює почуття ненависті.

Варто нагадати: цей двигун ненависті запустили й розкрутили очільники сусідньої держави, усе це реалізували їхні медійники вкупі з діячами культури й мистецтва, російською інтелігенцією. Це завдяки їм переважна більшість населення Росії схвалює агресію, підтримує президента й навіть відверто радіє, що українців вбивають і грабують; або ж намагається сховатися від незручної правди про дії своєї країни на території іншої держави, прикривається репліками на кшталт “ми не маємо всієї інформації” чи “історія все розставить на місця”.

Російський кінорежисер Андрій Звягінцев, який щиро засуджує агресію Росії, під час інтерв’ю зі своїм співвітчизником Антоном Доліним, кінокритиком, а нині вимушеним емігрантом, справедливо стверджує: “Ненависть – це не пальне для життя”. Його вислів став назвою програми на ютуб-каналі Доліна.

Так, Звягінцев має рацію: пальне життя – це лише любов, але не за обставин, коли тебе хочуть загарбати, знищити фізично, стерти з лиця землі. Не на часі для нас зараз прекрасні й гуманістичні дефініції чи абстрактний пацифізм. Нині для українців ненависть – це пальне спротиву, пальне для дії, бо на кону виживання народу, тож ми маємо право на ненависть.

Можливо, наша ненависть має інші, поки що невідомі нам самим аспекти чи виміри. Про це змушує замислитися несподівана й контроверсійна думка, нещодавно почута від співгромадянки: “Ненависть – це наша зброя, яка захищає любов”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Воєнні трофеї чи награбоване?