By 
“Мазепинцы”, “петлюровцы”, “бандеровцы”… Саме такими уїдливими характеристиками нагороджують українців буцімто наші “брати”, жителі сусідньої північної країни.
Та впродовж багатьох років, принаймні від 1596 року і аж до революції під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, поляки називали українців не інакше як “наливайківці”. Таке прізвисько з’явилось завдяки легендарній особистості – Северинові Наливайку, який у своїй боротьбі наполягав на самобутності українського народу та автономізації управління територіями.
Кожен діяч, що виступав з позицій “самостійної” і “незалежної” отримував від опонентів назвисько, яке начебто мало підкреслювати як нікчемність лідера, так і марність сподівань народу на кардинальні зміни. Був шанс, що після відповідного розвитку подій 2004 року частину населення можна було б назвати “ющенківцями”. Та не склалося…
Повертаючись до уїдливих характеристик, бачимо, що це лаконічні словесні штрих-коди, за якими завдяки одвічним недоброзичливцям зчитується історія українців у прагненні до самостійності. Ця історія знайшла продовження і в роки формальної незалежності, коли влада отримала усе, не доклавши жодних зусиль. І найдивніше, що вона й не збирається визнавати історичну спадщину. Більше того, “підпанки” постійно оглядаються на те, що ж скажуть про Україну зарубіжні “друзі” і “брати” з Росії, Ізраїлю чи Німеччини…
Ми часто чуємо про українське зрадництво: Іван Мазепа (“клятвопреступник” і “кавалер “Ордена Иуды” тощо) відмовився прислужувати Петру І; Симон Петлюра не підтримав “російських братів”-більшовиків у їх прагненні до соціальної “рівності”. Особливо резонансними виставляють “зрадництво” Євгена Коновальця (громадянина Литви), Степана Бандери та Романа Шухевича (громадян Польщі). І геть дико українцям нав’язується історичний догмат, що весь український рух, якщо дивитися крізь кремлівську ідеологію, – це суцільне зрадництво та колабораціонізм, якими навіки затаврували нашу націю.
Водночас, дивним чином московська історична думка не визнає колабораціоністами тих українських діячів, котрі старанно співпраювали з їхньою владою. А це визначні мислителі і функціонери: Є. Славинецький, А. Сатановський, С. Полоцький, І. Гізель, І. Галятовський, Л. Баранович, Г. Чужинський, Д. Ростовський, Ф. Прокопович, С. Яворський, К. Говорський, М. Юзефович, Т. Флоринський та чимало інших.
Їх Тарас Шевченко влучно називав “няньки, дядьки отечества чужого”. Саме ці просвітителі минулого, завдяки облудності російського православ’я, перейшли на службу диким московинам, прагнучи їх вестерналізувати, тобто європеїзувати, інтегрувати у цивілізований світ. Чим це одізвалося для України? Сила підім’яла правду і мораль, та чи надовго?
У роки Другої Світової війни на території Німеччини було створено батальйони “Нахтігаль” та “Роланд”, а під кінець війни дивізію СС “Галичина”, які кількісно не переважали й 15 тисяч вояків. Та саме на них ошкірилися проросійські “доброзичливці”. Переконаний, що коли б їх не було, то росіяни щось вигадали б, аби українці виправдовувалися у діях, яких вони не чинили або вчинили, будучи підневільними.
Не заглиблюючись у тему так званого оунівського колабораціонізму з Німеччиною (про це й так вдосталь написано), варто нагадувати наївним користувачам московської/ізраїльської пропагандистської макулатури, що СССР вступив у Другу світову війну як союзник гітлерівської Німеччини, після спільного розділення території Польщі у 1939 р. Нещодавно на сайті ХРОНОС з’явилися матеріали, які певною мірою викривають й інший бік колабораціонізму – російський. Його визначають як політичне, економічне й військове співробітництво з німецькою владою в часи Другої Світової війни, як росіян на окупованій території СССР, так і російської еміграції. Як на мене, першість у такому співробітництві заслужили не “власівці” чи інші прибічники формування “нової Росії”, а Володимир Ленін і компанія, яких в запломбованих вагонах відправили в Петроград ті ж німці.
Навіть після революції співробітництво Росії з Німеччиною не припинялося аж до 1941 року. Поки на міста і села України сипалися німецькі бомби, українські товари стабільно прямували до Німеччини, відповідно до підписаних між Москвою і Берліном угод. “Война войной, – товар по расписанию”… Варто згадати і пакт Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 р.): після його підписання Сталін виголосив тост за здоров’я Гітлера, що описано в німецькому таємному протоколі.
Сьогоднішні, за штучного роздмухування антиукраїнської істерії “зрадництва”, “продажності”, “колабораціонізму”, коли на сході України останній активно підтримується Кремлем, доречно нагадати борцям за “единую и неделимую” про власне національне дзеркало, яке відображає не лише особливий стан росіян у певний історичний проміжок, а значно більше… їхню “широкую душу”.
