By 
Соціальні мережі наповнені “антиіконами” озброєного, неситого і злого скупчення, яке воює під прапором кольору зубної пасти. На них – істоти зі свинячими рилами та мордами кіношних гоблінів. З “фанфуриками” в кишенях і вкраденими пральними машинками замість наплічників.
Кажуть, настав час для аналізу цивілізаційної “підкладки” Z-маніфестації. Насправді її окремі елементи й раніше були в глобальному доступі. Але інерція мислення заважала більшості скласти пазл. Інтелектуали ходили колами, проте не наважувалися застосувати до Росії практики “холодного аналізу”.
Той історичний момент, який можна назвати “точкою Буча”, звів на зеро всі обумовлення. Глобальна презентація Росії та її “м’яка сила” зазнали такої моральної катастрофи, яку можна порівняти хіба що з моральними катастрофами нацистської Німеччини та ІДІЛу.
Російська армія (РА) вистрибнула на авансцену й гуртом зняла з порядку денного купу питань, що ще вчора здавалися складними та начебто вимагали ремарки “не все так однозначно”. РА виступила в ролі історичного “великого обнулювача” нагромаджених смислів. Відповідно, РА треба розглядати не лише з погляду військової аналітики, а ще і як наріжний елемент культурно-цивілізаційної презентації.
Усі експерти сходяться на тому, що РА є у всіх сенсах прямою спадкоємицею “пізньої” радянської армії. А та складалася з цілої низки каст, чітко диференційованих за способом життя (побутом), службовими привілеями й наріжними мотиваціями. У російській армії, як і в радянській, найнижчою кастою є строковики першого року служби, а найвищою – паркетні генерали й полковники зі столичних штабів та відомчих інститутів, які здебільшого є професійними військовими в другому, третьому, а то й четвертому поколінні.
Ця армія не поєднана спільними інтересами. Якщо нижчі касти ситуаційно зорієнтовані на цінності простого виживання “тут і зараз”, то вищі стурбовані передусім кар’єрою, накопиченням матеріальних засобів та зв’язків для кастової “прописки” своїх дітей і комфортного життя після відставки.
Офіцерський і солдатський світи перетинаються за службовою необхідністю, але між ними панує глибоке відчуження. Керованість солдатської маси забезпечується не командним менеджментом, який перебуває на примітивному рівні, а переважно щоденним і дріб’язковим побутово-статутним терором. Його знов-таки здійснюють не офіцери й навіть не унтерофіцери (які не сходять заради цього зі своїх кастових п’єдесталів), а неофіційно привілейовані представники тієї самої нижчої касти: “дєди” та контрактники.
Власне, саме цей всеосяжний, дріб’язковий і виснажливий терор, що складається з ритуалізованих знущань та принижень, і є могутнім джерелом тієї безвихідної й темної ненависті, яку можна розглядати як стрижневий настрій РА. Армійські міфи, як офіційні, так і неформальні, живляться не так книжним пафосом імперського “побєдобєсія”, як енергією цієї ненависті, постійно стиснутої, наче пружина.
Вічно невиспані, прибиті та нервово виснажені армійські “тєрпіли” намагаються хоч якось компенсувати дискомфорт свого рабського становища примарним відчуттям належності до якоїсь єдності, до колективної “непереможної сили”, яка колись здолала потужного ворога й “може повторити”.
РА – озброєна форма колективного несвідомого, силова оболонка тисячолітнього ресентименту світової провінції. А під нею – неозоре масове сирітське божевілля сотень тисяч дорослих дітей, злих вічних підлітків, які поколіннями заздрять, заздрять, заздрять і ненавидять. Якщо можна собі уявити культурно-цивілізаційну “чорну діру”, то це вона. Це навіть не Орда, бо та мала Ясу – закон предків. РА – біблійна темрява беззаконня.
Переважна більшість російської солдатської маси походить із темних соціальних низів. Цивільна кастова позиція цих людей така сама низька, як і армійська. Вони виросли в депресивних містечках і пролетарських спальних районах, звикли до щоденної невмотивованої жорстокості питущих батьків, до вуличних бійок “район на район”, до свавілля ментів і всіх можливих “начальників”. Вони сприймають усе це одночасно як норму, як карму і як ярмо.
Відносна освіченість офіцерських каст РА не є противагою або ж компенсацією ресентименту солдатів-невігласів. Ця освіченість переважно є інструментальною, вузькогалузевою і, як не парадоксально, антиінтелектуальною. Російський офіцер радше навчений і “натасканий”, аніж освічений. Він може дуже глибоко знати “матчастину”, бути добрим спеціалістом, але його ерудиція, аестетична розвиненість – і поготів, зазвичай не підіймається над совковою “образованщіною”. Його негласний символ віри: “Чем больше в армии дубов, тем крепче наша оборона”.
Офіцерська каста в Росії не має власної “внутрішньої” міфології. Пересічний російський офіцер, якщо розібратися, мислить у межах тих самих простацьких ідеологем та операбельних міфів, що й солдатська каста. Він плебей, “служивий”, совок. Він впевнений, що його країна оточена ворогами. Він не має сумніву, що Путін усіх перехитрить. Що “америкоси” тупі. Що ліберали – під…ри. Що “рускіх” усі бояться. А якщо бояться – то поважають. Його з дитинства навчили, що мета виправдовує засоби. Що як Бог не видасть, то і свиня не з’їсть. Народна мудрість його народу рясніє лайфхаками на штиб: “Кто раньше встал, того и тапки”.
Таке мізкування “за замовчуванням” не передбачає застосування універсальних етичних критеріїв, притаманних мисленню вільних людей. Адже офіцерська честь мала б базуватися на особистій або ж кастовій гідності. Ані першого, ані другого у військових РФ немає. Історично не склалося.
Аморальність РА є її невіддільною (іманентною) ознакою. Можна, наприклад, згадати фельдмаршала Румянцева, який влаштовував масові зґвалтування на плацу перед строєм. А ще звірячі погроми в містах, захоплених “Дикою дивізією”, і “затратні” стратегії ведення війни у виконанні маршалів Тимошенка, Конєва та Жукова. І ще багато чого згадати. Тому недоречний вигляд мають журналістські пасажі про “несподіваність” того, що світ побачив у звільнених від росіян містечках Київської області.
А ще російська “військова машина” не знає “етичної” дистанції поміж армією й каральними структурами на штиб ФСБ або кадировських підрозділів Росгвардії. Така дистанція, як відомо, була частиною європейської військової традиції з ХІХ століття. У Європі військові не вважали жандармів і профосів людьми честі. Навіть чини гітлерівського вермахту та офіцери Люфтваффе, бува, бридилися сідати за один ресторанний столик з есесманами або гестапівцями.
Армія, що починала своє буття як робочо-селянська, була далека від таких моральних нюансувань. Фронтові офіцери 40-х ще могли косо дивитися на “синьокашкетників ”із дивізій НКВС, але в післявоєнний період, після “подій” в Угорщині й Чехії, усі Збройні сили СРСР де-факто перетворилися на таку собі окупаційну жандармерію, яка танками давила громадянські рухи в Східній Європі. РА, виконуючи каральні функції в Чечні, Осетії та в інших “гарячих точках”, успадкувала етичну нерозбірливість доби Устинова й Андропова. Тим більше, що її головнокомандувач є кадровим гебістом. Царем-штірліцом.
Відповідно, армії, де всі касти звільнені від гідності й моралі, не потрібна додаткова процедура дегуманізації образу ворога. Достатньо примітивних пропагандистських шаблонів про “фашистів” і “зрадників”, які щось там недобре собі замислили. Та й ці шаблони насправді існують лише для проформи. У них зовсім не обов’язково вірити. Адже російським військовим насправді байдуже, кому мстити за брак унітазів у тамбовських, хакаських або бурятських школах. За постійне приниження перед начальниками. За вічно засцяні сходові майданчики. Можна мстити за все це фашистам, укропам, піндосам, геям, рептилоїдам, усім «нєрускім».
Головне – що є чужа територія, де цар-штірліц дозволив робити свавілля. Де можна безкарним садизмом лікувати свою ображену й обпльовану душу. Можна бавити внутрішню темряву, чухати ненависть, гоїти дитячі травми. Пізнавати солодкість влади, вбиваючи і ґвалтуючи просто так. Відчувати себе володарем. Богом.
А потім повернутися додому, випити горілки, “полірнути” кріпленим і знову гордо насцяти на своєму сходовому майданчику.
