Про BigTech-порятунок і медицину

Про BigTech-порятунок і медицину
Розмаїті компанії великого корпоративного світу, яких часом називають BigTech, уже давно виробляють численні прилади для аналізу вашого здоров’я. У кожному розумному телефоні вмонтована стандартна програма, яка слідкує за вашими кроками, тиском чи серцебиттям. Часто люди та держави вважають такі програми способом демократизації охорони здоров’я. Ще трохи, і наша молода українська влада запропонує громадянам замість домашніх лікарів використовувати програмку в телефоні, а чому ні? Проте постає питання, хто насправді виграє від усе активнішої участі великих технологічних корпорацій у державних послугах, особливо таких, як охорона здоров’я?

Критики здебільшого говорять про небезпечні наслідки для конфіденційності і приватності, водночас соціальні результати такого “програмування” залишаються непоміченими. У своїй книзі 2015 року Reclaiming Conversation (“Відновлення бесіди”) Шеррі Теркл описує один із найскладніших моментів у своїх на той час п’ятнадцятирічних дослідженнях товариської чи соціальної робототехніки, що змусив її із захопленої захисниці емансипаційного потенціалу технології стати більш критичною оглядачкою:

“Одного разу я зустріла жінку в літах, яка втратила дитину. Вона розмовляла з роботом у формі дитинчати тюленя. Здавалося, що ця роботварина дивилася їй в очі. Здавалося, що вона слідкує за розмовою. Багато людей із моєї дослідницької групи, які працювали в будинку престарілих, вважали це дивовижним. Ця жінка намагалася осмислити свою втрату за допомогою машини, яка лише імітувала емпатію… Я не вважала це дивовижним. Я відчувала, що ми просто покинули цю жінку… Здавалося, усі ми хотіли зробити певний аутсорсинг того, що ми, люди, робимо найкраще – розуміти одне одного, піклуватися одне про одного… Це не лише історія про те, що люди похилого віку розмовляють. Насправді, молоді люди мали б їх слухати. Це зв’язок між поколіннями … [і натомість] ми будуємо машини, які гарантують розробникам і нам, що людські історії потраплять у глухі вуха роботів”.

Це яскравий приклад лише одного зі способів, як чудові розробки корпоративного світу руйнують соціальний договір сучасних держав. Це історія про те, як компанії беруть на себе функції держави – від пільг і юридичних послуг до освіти, охорони здоров’я й соціального обслуговування – та змінюють їх. Активісти, профспілки та науковці почали жваво обговорювати проблеми конфіденційності та меншою мірою – автоматизацію й сегрегацію людей, спричинену машинами. Але якщо ви не глянете на цілісну картину того, як програми та продукти корпорацій змінюють світ, щось життєво важливе буде втрачено, оскільки ми запаморочливо швидко переходимо в епоху експоненційних технологій. Від робототехніки до прийняття алгоритмічних рішень, від державного контролю закупівель та “влади в телефоні” до самоконтролю – щось значне й переважно створене корпоративним світом відбувається із нашими стосунками з державними службами.

Технофільські принципи урядування, цифрова політика та технокорпорації обіцяють, що взаємозв’язані технології допоможуть державі вирішити широкий спектр соціальних проблем. Особливо це актуально в галузі охорони здоров’я, де, як нам говорять, оцифрування зробить усе: від розширення прав і можливостей пацієнтів та виведення нас зі стану пасивного перебування вдома до лікування раку та порятунку національної, чи то пак державної служби охорони здоров’я.

У 2015 році міністр охорони здоров’я Британії Джеремі Хант заявив, що “майбутнє вже тут”, маючи на увазі 40 000 програмних додатків для охорони здоров’я на iTunes. Він назвав це “Владою пацієнтів 2.0” (Patient Power 2.0) і незабаром заявив, що батьки, стурбовані висипом у дітей, можуть звернутися до “Google лікаря”. Наступник Ханта, Метт Генкок, у передмові до свого звіту “Альянс платників податків” зазначив, що “технологічна трансформація” – це той єдиний спосіб, яким організації тепер можуть задовольнити потреби людей. У звіті йшлося, що автоматизація може заощадити для англійської системи охорони здоров’я та сектору соціальної допомоги 18,5 млрд фунтів стерлінгів на рік, використовуючи, серед іншого, домашніх роботів Care o bots для розваги та забезпечення харчування пацієнтів. Упродовж п’яти років, ішлось у звіті, технологію потрібно вдосконалити так, щоби вона надавала допомогу в ширшому діапазоні фізичних завдань, як-от їжа чи одяг, а також розуміла характер, наміри та емоції користувачів.

Алі Парса, засновник цифрової медичної компанії “Вавилон” та підрядник урядів, стверджує, що його програма скоро зможе діагностувати та передбачати проблеми здоров’я людини, і робити це додаток буде краще, ніж лікарі. Його місія, каже Алі, – зробити охорону здоров’я недорогою, а отже – доступною для кожної людини на Землі. “Ми хочемо зробити з охороною здоров’я те, що Google зробив з інформацією”, – каже Парса. Компанія залучила значні інвестиції від американського гіганта Centene, а також від DeepMind, компанії, яка займається проблемами штучного інтелекту й належить засновникам Google, корпорації Alphabet Inc.

Але нам потрібно зазирнути за межі такого технологічного порятунку людства й запитати про життєво важливі речі. Хто насправді дістає вигоду від усе більшої залученості корпорацій до таких державних послуг, як охорона здоров’я та догляд? Чи може такий технооптимізм подолати “парадокс продуктивності”, який заважає ІТ-інноваціям: що більше ви витрачаєте на технологію, то менш продуктивним стає кожен працівник? Як такі перетворення змінять наше ставлення одне до одного та до працівників, яких наймає чи фінансує держава, щоби доглядати за нами? І нарешті, як така трансформація впливає на наше сприйняття самої держави?

Уже зараз можна помітити зменшення прихильності людей до універсалізму, зниження солідарності одне до одного та до працівників, яких фінансує держава  . Корпорації здатні підірвати прихильність громадськості до соціальної держави, оскільки вони все частіше беруть на себе деякі її основні функції – не тільки в галузі охорони здоров’я, але й у сфері освіти, правової та військової систем. У соціал-демократичних системах європейського зразка ми очікуємо від держави більше, ніж просто бути; ми з нею в діалозі. Проте ті, хто виріс в епоху цифрового неолібералізму, яких із дитинства піддавали цифровому обстеженню, оцінювали, роблячи позначки в таблиці під час їхньої взаємодії із державою, можуть бути менш відданими захисту держави соціального забезпечення, ніж їхні батьки. Пройде певний час, і для таких людей держава перестане бути цінністю, а весь світ заполонять корпорації та бізнеси.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Пілоти хаосу Здорове суспільство та “доброфективність”