By 
У дослідженні, оприлюдненому в часописі Acta Futura, ад’юнкт-професор Канзаського університету Ендрю Маккензі (Andrew McKenzie) разом із колегами припустив, що майбутні підкорювачі Галактики у своїх зоряних мандрах стикнуться зі специфічною мовною проблемою. Маккензі та його команда вважають, що за довгі роки польотів розмовна мова на борту міжзоряного корабля буде зазнавати відчутних мутацій, прилаштовуючись до поточних потреб та особистісних стосунків мандрівників.
Згідно з прогнозом канзаських науковців, кожна експедиція, що триватиме довше за відновлюваний цикл покоління (приблизно 25-28 років), стане носієм такої собі унікальної “бортової мови”. З потоку спілкування дітей, які народилися на борту зорельота, поступово “вимиватимуться” словесні конструкції земних мов. До місця колонізації прибуватимуть носії “бортової мови”. Вони – у прямому сенсі – зле розумітимуть мешканців батьківської планети.
Читаючи розвідку у Acta Futura, що радше є концептом науково-фантастичної новели, хоч-не-хоч проєктуєш ситуацію міжзоряного польоту на життя суспільних кластерів (зокрема – і в Україні), які, не відриваючись від поверхні планети, мандрують із минулого в майбутнє. На одній і тій самій вулиці, в одному й тому ж будинку можуть мешкати й “лінгвістично законсервовані” жителі “Ретроукраїни” часів СРСР, і ті, хто 30 років тому відірвався від радянського світу й відправився в майбутнє й чия мова всі ці роки змінювалася.
Тут виникає поняття “темпорального діалекту”. Це коли люди, які мовно (розумово, ментально) застрягли в минулому, мають свої варіанти української мови, свої ужиткові словники та принагідні набори образів, які, що зрозуміло, стоять за наборами слів.
Можемо припустити, що в мовному обігу одночасно перебувають десятки темпоральних діалектів української мови, але для зручності їхній перелік можна скоротити до трьох стрижньових: українська мова постійних жителів Facebook та Instagram (умовно – “бортова мова”); вулично-базарна українська мова вісімдесятих-дев’яностих років; українська шкільна та академічна літературна мова (архаїчна говірка на штиб “латини”, законсервована в середині минулого століття).
Носія другого темпорального діалекту легко знайти на ринку. Коли запитуєш його: “Кіко то коштує?”, він називає число й додає: “…рублів”. А пересічні носії третього все ще думають, що матюки є пережитком монголо-татарської навали та кумедно напружуються, намагаючись вимовити “проЄкт”.
Є підозра, що носії сучасної української мови вже відчутно (але не космічно) далекі від тих, хто обраховує решту в рублях, і ще далі від тих, хто спілкується лексемами з “Миколи Джері”. Є також підозра, що лише в просторі живої “бортової мови” вибудовується майбутнє України, а темпоральні діалекти-“консерви” є лексичними нішами, де зберігається (а хтось каже: “накопичується”) потенціал реставрації минулого.
А ще помиляються ті, хто думає, що “темпоральна база” українського народного консерватизму заглиблена в сиву давнину. Що в підвалах масової свідомості блукають трипільські привиди та нічні енергії часів Гайдамаччини. Насправді ж ті привиди мають обличчя радянських кіноакторів, а русла для нічних енергій прокладені за доби Шелеста й Шептицького. Тоді ж, а не в століття Сковороди й Шевченка, розробили ту нормативну (соціальну) лексику, котрій – на жаль! – природніше обслуговувати ностальгію за колгоспами, ніж підтримувати розмову ділових людей за філіжанкою кави.
Саме тому в медійних текстових трансляціях не прижилася літера “ґ”. Вона за родом своїм не з темпоральної бази. Не друкували її на тих паперах, що їх колгоспний народ ходив підписувати до сільради.
І тут знову доводиться використовувати оте “на жаль”. На жаль, наші оборонці мови захищають не “бортовий” її варіант, а школотний “оригінал” із “планети СРСР”. На жаль, “нові обличчя” у владі не змогли вивести країну з архаїчного порядку денного. На жаль, складання сучасної української ідентичності не випереджає процесів формування “бортової мови”.
Навпаки, “бортова мова” йде попереду. Вона освоює простір міста, вбирає в себе мережевий молодіжний сленг, тренується на перекладах із європейських мов і потрохи забуває своє колоніальне минуле. Вона звільняється від жалісливих та сентиментальних штампів, від простацьких конструктів та радянських канцеляризмів. Вона стає буржуазною та естетською, вчиться відчувати себе хазяйкою у своєму домі. Як на мене, саме новації останніх десятиліть у живій українській мові є найбільш обнадійливою ознакою незворотності змін.
Цілком можливо, що “бортова мова” у свій спосіб вказує на найбільш оптимальний шлях формування нової української ідентичності, на майбутнє великого українського міста, відмінного як від пролетарських “спальників”, сформованих навколо заводів, так і від заробітчансько-генделикових і транзитно-туристичних містечок Західної України.
І поки культурологи не можуть відірватися від аграрної архаїки, до феномену “бортової мови” почали приглядатися ті політтехнологи та креатори, що формують меседжі, фрейми та меми для ботоферм і політичної реклами.
Подобається нам чи ні, але в ситуації з “бортовою мовою” реальна українська політика знову, як колись у ситуації з дискурсом постмодернізму, випереджає масову українську культуру, яка й далі дивиться не в майбутнє, а в минуле.
Українська політика більш вмотивована в майбутньому хоча б тому, що її гравці постійно проєктують себе на майбутні вибори. Тому можна припустити, що українська політика – зрозуміло, що за винятком “ватної” – є союзницею “бортової мови”. Що українська політика може цією мовою не лише агітувати та закликати, але і здійснюватися через її смислові та дискусійні фільтри.
А ще політика долучає до комунікаційних практик “бортової мови” істеблішмент та представників консервативних соціальних страт, включно з політичними людьми старших поколінь, імідж яких потребує перманентної модернізації. Хтось скаже, що в цій ситуації мові загрожує “політизація”. Може, і загрожує, але в нас немає вибору.
Час одного покоління на борту нашого “зорельоту” минув. Ще два-три десятиліття й “бортова мова” остаточно відірве нас від планети минулого. Якщо, звісно, не трапиться нічого науково-фантастичного.
