Про чудовиськ

Один із моїх уважних читачів нещодавно нагадав мені цитату з Боргеса, яку років 5 тому я часто використовував у своїх виступах та есе. Ось вона: “Для європейців та американців існує порядок — єдино можливий лад: колись він звався Римом, нині — західною культурою. Для людини західної культури неможливо тривалий час бути нацистом, гратися в енергійне варварство, удавати із себе вікінга, татарина, конкістадора 16-го століття, гаучо, червоношкірого… Гітлер підсвідомо сприяє військам, які неминуче покінчать із ним. Так птахи з металевими пазурами й гідра (котрі мусили знати, що вони чудовиська) таємничим чином сприяли Гераклу”.

Уважний читач спроєктував думку Боргеса на ту групу чудовиськ, якою оточив себе Путін (оберчудовисько). Уважний читач припустив, що Путін знає, що є чудовиськом, і підсвідомо (або ж напівсвідомо) виконує, разом зі своєю бандою, складну й довготривалу програму самознищення. Себто, за логікою уважного читача, Путін сприймає Україну як історично визначене місце загибелі чудовиськ і параноїдально тягнеться до неї як до ідеального інструменту припинення себе самого.

Цим філософським ключем, серед іншого, уважний читач розкодовує і нещодавню заяву Трампа про те, що Путін буцімто “дуже любить Україну”.

Я нагадав уважному читачеві, що Боргес переважно мав на увазі те, що монстри гостро усвідомлюють свою несумісність із регулярним (впорядкованим) світом. Що кожне чудовисько поставлене перед жорстким вибором: або воно змінить світ, або ж світ його знищить. Тому західна культура розглядає людину, яка прагне знищити або ж радикально змінити наявний стан речей, як чудовисько. Як небезпечного соціопата, що маскує свою хворобливу тотальну ненависть до впорядкованого світу революційними ідеями, конспірологією або ж всеосяжним цинізмом. З цього боку західна культура, безсумнівно, відчуває і розглядає Путіна як чудовисько.

Але це зовсім не означає, що Путін “для себе” перебуває в цій парадигмі. Бо, як на мене, він, як, до речі, і переважна більшість росіян, не є людиною західної культури. Ані у вузькому, ані в широкому розумінні.

Західна культура сформувалася в конкурентному середовищі, де порядок (ширше — цивілізація) є ціннісним фіксованим (писаним) наслідком складної та історично вивіреної системи домовленостей рівних із рівними. Якщо в межах цих домовленостей (вужче — у межах писаного права) особу визнано чудовиськом, то вона автоматично й назавжди виноситься за межі ладу (як культури, цивілізації, дискурсу тощо).

Навпаки, традиційна російська культура є сукупністю рефлексій на певний спосіб колективного виживання, де домовленості не мають фундаментальної цінності. Для російської культури вселенська рівновага базується не на праві, а на “справедливості”. На умоглядній неозначеній праведності, що протистоїть завжди конкретній грубій силі.

У російській культурі домінування грубої сили, зазвичай оформленої як “влада”, не ставиться під сумнів “тут і зараз”. Влада для неї є даністю і не потребує формалізованих колективних домовленостей для підтвердження своєї легітимності. Справедливість існує десь у перспективі, добро перемагає переважно на могилах своїх захисників, а пошуки правди не мають маніфестального сенсу, бо не має глибинного сенсу й сама та правда.

Російська культура традиційно акцентує на принциповій різниці “правди” та “істини”. Правда (а з нею і право) у ній здешевлена, зведена до ситуативної цінності, до дидактичної оповідки, навіть до юридичного анекдоту, а істина оголошена прерогативою Бога. Тому російська культура перебуває в постійному пошуку “утримувачів Антихриста від середовища”, “праведників”, “народних страждальців”, “просвітлених старців”, “духовних стовпів”, “скрепоносців” та інших персонажів, яким буцім-то дозволено доторкнутися до істини й справедливості.

Тут і криється та обставина, через яку неможливо застосувати парадоксальне припущення Боргеса до людини російської культури. Для неї визнання особи чудовиськом не означає винесення її за межі ладу. Адже чудовисько може виявитися страждальцем або божим помазаником (утримувачем від середовища) і, відповідно, причетним до чогось вищого й суттєвішого, аніж правда. Причетним до істини.

Іван Грозний, Петро I та Сталін, як відомо, були фронтально маніфестованими чудовиськами, адептами того, що Боргес назвав “енергійним варварством”. Але глибинний російський народ і культура багаторазово виправдовували їх. Ба більше, вони погодилися з введенням позитивно сформованих “ікон пам’яті” цих чудовиськ до офіційного національного “пантеону”. Тобто до смислового центру свого ладу.

Припустимо на хвилину, хоча це і складно, що Путін почувається чудовиськом. У парадигмі Боргеса він мав би переживати якусь вселенську відчуженість, безмежну самотність та екзистенційне сирітство, зумовлені його несумісністю з впорядкованим світом. Але російська культурна та цивілізаційна оптика не схиляє його до такої можливості, бо в смисловому центрі російського “острівного” космосу перебувають “ікони пам’яті” колективно виправданих параноїків і маніяків, садистів і дітовбивць, катів мільйонів невинних людей.

Він не екзистенційний сирота. І всі спроби культурної ревізії смислового центру залишаються лише спробами. Маргінальними та поверховими.

На жаль, мусимо констатувати, що маніакальна фіксація Путіна на Україні, найімовірніше, не є ознакою виконання його особистої програми самознищення. Гадаю, що джерела цієї патології варто шукати деінде. Але це вже справа фахових психіатрів, а не письменників із культурологами.

Для нас, українців, важливо дистанціюватися від цинічного погляду на ту правду, яка народилася не в пошуках вищої справедливості, а з публічних домовленостей. Бо ж серед нашого глибинного народу також знайдуться адепти “яснооких підпасків”, “духовних провідників” і “природжених отаманів”. А отже, зберігається ґрунт для якого-небудь чудовиська, яке спробує перетворити свою особисту ненависть до світу на політику й погратися в енергійне варварство.

Думаю, що саме під час війни варто нагадати, що носії енергійного варварства — вбивці сущого. І хай як вони прикидаються борцями за свободу й оновлення (варіант — за традиції й родинно-племінні цінності), кінцевим результатом їхньої діяльності є не життя (не оновлення і не цінності), а смерть.

Тут виникає запитання: як відрізнити справжніх чудовиськ від тих численних ресентименталів, що спекулюють на швидких змінах і простих рішеннях?

Відповідь має засмутити, бо ж насправді відрізнити їх майже неможливо. На жаль, навіть у зрілих демократій немає ефективних політичних та інтелектуальних фільтрів від чудовиськ, що прикидаються рішучими борцями за народне щастя і справедливість для всіх. Тому Україна не застрахована від появи власних енергійних варварів. І не факт, що вплив західної культури неминуче увімкне в голові вітчизняного чудовиська механізм самознищення.

Тому особливої цінності набувають люди, що рішучої години здатні назвати чудовисько чудовиськом. Таких людей треба берегти від усяких нещасть. Вони, ці знавці чудовиськ, не зайві й під час війни, а після неї будуть на вагу золота.

Бо ж леви ревучі виходять із лігв своїх не серед ночі, а перед сходом сонця.