Про “довгі стратегії”

Про “довгі стратегії”
Події в Білорусі додали актуальності тим дискусіям, які ведуться навколо стратегій, здатних забезпечити перевагу над фронтально сильнішим ворогом.  Скажімо, зараз ми не можемо перемогти Путіна військовою силою й у перспективі не бачимо обставин, за яких таке стане можливим. Але ми, як суверенна держава, можемо пережити не лише Путіна, але й тих його наступників (найімовірніше – недовговічних та невпевнених), які після нього вестимуть Росію шляхом путінізму. Можемо пережити всі спроби реставрації імперії, а відтак і саму імперію. До того ж пережити не “під віником”, не як “пострадянська консерва”, а наповнюючи наше життя свіжими сенсами, будуючи майбутнє.

Проте стратегії, спрямовані на те, щоби пережити – це так звані довгі стратегії, які вимагають не лише витримки, але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного. А ще їх має підтримати більшість суспільства – це імперативна умова для втілення “довгої стратегії”.

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців усе ще перебуває в тій “парадигмі попа Ларивона”, яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) – вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, які зрозумілі та зручні для обивателів; у межах того світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише “короткі стратегії”.

Бо обиватель не розмірковує часовими масштабами, які виходять за побутовий “горизонт сподівань”. Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, “невідомо, що буде”: хтось із родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять із роботи. Тому “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Зважаючи на це, свої “короткі стратегії” обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів і не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії в його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів, тобто того, що обиватель вважає “традицією”. Але це не жрецька традиція й не “вічне повернення” до джерел. Це лише механічне (і часто-густо неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проєктується на “довгі стратегії” національного буття. Він не проєктний, а етично-прикладний, заглиблений у патріархальні язичницькі (родоплемінні) практики. А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський, бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує нам ворог, такі самі “духовні скрєпи”, лише в профіль.

Адже основою путінізму є ідентичний різновид обивательського традиціоналізму. Себто суміш з етнічного націоналізму (“наші люди найщиріші й найдуховніші”), російського православ’я (“Бог – небесний самодержець, Росія – земний аналог небесної державності”) та мілітаризму (“бояться, значить поважають”). І на цьому ігровому полі нашим борцунам за традиційні цінності немає чим крити путінського бубнового туза.

І справа навіть не в тому, що імперський формат абсолютизації “скрєп” (звичаєвих шаблонів) є ефективнішим за національний. Усе набагато гірше. Обивательський традиціоналізм, як свідчить історія останніх двох століть, може бути основою “довгої стратегії” (наприклад, стратегії ідентичності) лише в імперському форматі – там, де звичаєві шаблони з’єднані з мілітаристськими практиками військово-чиновницької еліти.

А в національній державі, такій як Україна, традиціоналізм швидко “вигорає”. Він не здатний конкурувати на вільному ринку ідеологій, бо жодним чином не відповідає потребам сучасної економіки, інформаційної сфери, культури й мистецтва.

Традиціоналізм базований на шаблоні, що передбачає апріорну та універсальну вищість колективного інтересу за інтерес окремої особистості. І як тільки за цим шаблоном намагаються будувати державну політику, усім стає незручно. Бізнес не хоче “відстьогувати швондерам”, які виступають від імені колективу (нації, громади), митець не хоче служити підозрілим “святиням” і “вівтарям”, креативний клас посилає на три літери тих, хто намагається загнати його у ярмо “суспільної необхідності” та поставити під контроль чиновників.

І якщо путінська “глибинна імперія” ще може протягом певного часу компенсувати цей спротив, вливаючи у свої стратегії сотні мільйонів нафто- і газодоларів, то в національній державі платник податків відразу голосує проти, руйнуючи всі мрії традиціоналістів про “довгу стратегію”.

Білорусь Лукашенка була в тому плані одиничним, якщо не унікальним, явищем. Лукашенко будував свою “довгу стратегію” на радянському варіанті обивательського традиціоналізму, використовуючи російську фінансову базу. За всіма правилами реалполітики Білорусь мала ще двадцять років тому увійти до складу путінського реставраційного проєкту СРСР-2. “Довга стратегія” Лукашенка подарувала його країні два додаткових десятиліття державної незалежності.

Але, як відомо, навіть якісно фарбований лис залишається лисом. Радянський традиціоналізм Лукашенка без СРСР із самого початку не мав історичної перспективи. На старті він тримався на ментальній обмеженості людей, які не знали іншої реальності, окрім радянської. Відтак соціально-політичні шаблони поступово змінювалися морально-колективістськими. А коли й останні перетворилися на карикатуру, бацька спробував доповнити свій саморобний традиціоналізм національними мотивами. У цих трансформаціях була своя логіка. Але вони фатально не встигали за глобальним історичним часом.

Тепер, коли “довга стратегія” вичерпалася (перестала відповідати реальності), у Лукашенка залишився єдиний шлях – “зістикувати” білоруський радянський традиціоналізм з імперським традиціоналізмом Путіна. Бо до чогось іншого його стикувати неможливо. Водночас Лукашенко намагається перетворити цю імплементацію в нову стратегію. На “довгу” він уже не претендує, але сподівається на можливість “короткої” – уже не політично, а морально обумовленої “слов’янським братством”.

Влада бацьки – це вже “кадаврократія”, влада морально-політичного трупа. Його перестояний обивательський традиціоналізм токсичний і карикатурний. І не годиться навіть для імперської периферії. Адже Путіну не потрібно, щоби від його реставраційного проєкту тхнуло трупом. Феєричне фіаско Лукашенка – блискуча ілюстрація безперспективності ідеологічної державності. Навіть такої, яка має харизматичного лідера, дисципліноване населення та унікальну можливість паразитувати на чужих ресурсах.

Можливо, крах совкового білоруського традиціоналізму несе в собі зовнішньополітичну загрозу для нашої держави. Навіть напевне. Але, з іншого боку, він дає нам змогу не потрапити в пастку “короткої стратегії” формування ідентичності через обивательську актуалізацію традиції. Адже донедавна сотні тисяч, якщо не мільйони, українців вважали Білорусь успішною альтернативою тому шляху, на який Україна стала у 2013 році.

“Щасливо стабілізована” Білорусь була одним з аргументів тих українських обивателів, для яких побутовий спокій та колективістські цінності пріоритетніші за громадянські свободи. Вони наводили її як приклад успішної “довгої стратегії” і відмовлялися бачити в ній консервовану соціальну химеру.

Тепер усе стало на свої місця. А те, що чекає на Білорусь найближчими місяцями, доповнить картину “розконсервації” химери новими смисловими відтінками. І новими політичними ароматами.

Нам, в Україні, варто усвідомити “казус Лукашенка”: фатальне блукання серед “коротких стратегій”, побудованих на обивательських шаблонах та освяченні минулого, веде нас у нікуди. Якщо найближчим часом інтелектуальне ядро української громади не сформулює національну “довгу стратегію”, відмінну від українського різновиду обивательського традиціоналізму, ми знову опинимося в броунівському русі політичних атомів.

І надії на те, що нам пощастить мирно пережити добу імперської реставрації, не залишиться.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Подвійна смерть “священних корів” При брамі темних часів