By 
Йтиметься не про місце, де жерці (священники, бонзи) влаштовують богослужіння, і не про споруду, збудовану на місці сили, а про наявність або брак особливого простору впорядкованості. Того простору, де присутня віра у подвійну невипадковість нашого існування. Тобто віра у те, що невипадковим є, по-перше, наше особисте існування, а по-друге – історичне буття того соціально-біологічного явища, яке ми в просторіччі називаємо людиною.
Віра в подвійну невипадковість декому може здатися чимось банальним та апріорним. Чимось таким, що не потребує ані доведення, ані особливого простору “утримання смислів”. Люди, які так думають, зазвичай вважають весь світ Храмом. А серед цих людей є ще й такі нині рідкісні особи, які прямо відчувають навколишній світ Храмом, для яких нема принципової різниці між щоденним побутом та виконанням ритуалу.
Можна навіть сказати так: усе буття цих рідкісних людей і є ритуалом. Але той, хто скаже, що їхнє буття підпорядковане ритуалам, зробить помилку. Люди, які відчувають світ як храмовий простір, навряд чи сприймають ритуали – будь-які ритуали – як імперативні поведінкові протоколи. Вони просто так живуть. Не розділяючи своїх дій на прості та ритуальні. Живуть поза тим операційним мисленням, що передбачає розділення цілого на складники лише заради того, щоби зрозуміти його сутність.
Цілісне мислення не відає того, що ми називаємо “діалектикою”, воно не протиставляє буття й ритуал, щоденну потребу й вище служіння. А ще воно не відає про діалектику необхідного і випадкового. Бо для цілісного мислення те, що ми звикли вважати випадковістю, є лише непізнаною або невизнаною необхідністю.
Ба більше, цілісне мислення взагалі несумісне з діалектикою. Якщо ви направду вважаєте, що кожне ціле являє собою єдність і боротьбу протилежностей, то можете відразу зливати воду. Тобто облишити всі спроби потрапити до Храму. Вам не туди. Вам на вічну війну випадкового світла з випадковою темрявою. На ту війну, де знайшли свої випадкові фінали не найгірші представники роду людського.
Сповідники східних віровчень переконують нас, що були епохи, коли носії цілісного мислення чисельно переважали. І саме вони формували тодішню панівну суспільну думку (чи як воно тоді називалося). Кажуть, що то була Золота доба, Χρυσόν Γένος, aurea aetas, праведна ера, Сатья-юга.
Певне, це були добрі часи. Але, як і більшість з доброго, вони минули.
І нині ми живемо серед людей, які вірять в те, що необхідне і випадкове мають окреме суверенне буття. А також у те, що храм (той, що з маленької літери) є окремим (випадковим або необхідним) місцем, куди можна ходити у визначений (випадковий або необхідний) час.
Випадкове стало повсюдним і сильним. Необхідне ховається десь під віником. Люди нашої доби обожнюють випадкове і служать йому на двох публічних вівтарях, які називаються Спорідненість і Здивування.
Коли вони родичаються з випадковістю, то називають це “мораллю”.
А коли дивуються їй, то називають це “мистецтвом”.
А ще вони не ображаються, коли їх самих називають випадковими. Вони думають, що це така прикольна “філософія”.
Якщо прийняти те цинічне твердження, згідно з яким ми є маленькою частиною слизу, що випадково завівся на третій від Сонця планеті, як опорне, то вся подальша історія слизу виглядає як боротьба сили “А” з силою “Б”, як уже згадана вище війна, у якій випадковості громадяться на інші випадковості й де зрештою перемагає умоглядна сукупність випадковостей, відома під різними іменами. Перше з них – “прогрес”, друге – “свобода”, а тридцять третє й мало кому відоме – “Платонівська печера”.
Нам кажуть, що це правильно. Проте ми не стаємо щасливими від цієї правильності, а ціліснішими не стаємо й поготів. Ми ступаємо далі, у теплу прірву розлюднення, розпадаємося на тіло і дух, висловлювання і сприйняття, бажання і страх, побут і ритуал, біоту і техніку.
Ми звикаємо до простору, у якому немає Храму.
Тобто де є храми, священники та ритуали, але немає Храму.
Простір без Храму є особливим простором поразки і каліцтва, де за ненависть чіпляються, наче за останнє свідчення власного існування, де дітей народжують для майбутнього виживання батьків-пенсіонерів, де горілку п’ють для пошуку зрадників, а мистецтво споживають в ім’я підтримки виробника.
У просторі без Храму відбуваються парадоксальні речі: фізичні виродки проповідують вчення про вищі раси, моральні виродки нав’язують іншим політкоректну благу вістку. Про майбутнє запитують у божевільних дідів, а про минуле – в політиків. Каїніти займаються благодійністю, а веселі первосвященники розповідають, як самі порушують заповіді, які присягли охороняти. Базарні перекупки сперечаються про стилі, а продажні телеексперти – про критерії порядності.
Do or do not/ Boomer ok/ Listen here you little shit!
Якось так.
Зрештою, все це можна назвати парадоксальним або дивним, лише забувши про улюблену іграшку спекулятивних мислителів – про діалектику. Вона давно вже не нагадує кочову знахідку Геракліта з Ефеса і ефективно виправдовує тотальний розпад “дітей випадковості”, множить відчуження й розмиває всі ті шляхи, що ведуть до Храму.
Тим часом сила “А” не припиняє боротися з силою “Б”. Обидві вони несуть у собі “поневолення у випадковості” та безнадію зламаних горизонтів. У їхній боротьбі загинув світ старих імперій (не шкода). Після того настала доба безглуздого марнування сил і часу, відома як Модерн. І вона стекла до унітаза історії разом із ріками даремно пролитої крові (також немає за чим шкодувати, окрім людських втрат). “А” і “Б” продовжували боротися й доборолися до бажання найбагатших людей планети втекти на Марс і там почати відлік нової ери.
Так, ніби на Марс полетять мешканці Сатья-юги, а не ті самі “діти випадковості”, від народження розділені на ворожі секти. Чи зможуть вони побудувати на Марсі Храм – простір віри в подвійну невипадковість? Питання риторичне. І що важливіше – випадкове.
