Про “хунту”

Про “хунту”

В Україні, як, зрештою, і в усьому світі, ніколи не бракувало добродіїв і добродійок, яких дратує той загальноприйнятий спосіб здійснення демократії, що базується на рівновазі гілок влади, на безумовній повазі до законів та на складних і довгих юридичних процедурах. Несприйняття демократії в них має різні джерела, необов’язково архаїчні або конспірологічні. Війна наснажила цих людей на заклики до “технічного спрощення” механізмів здійснення державної влади.

“Україна в смертельній небезпеці, – констатують прихильники «спрощення». – Тепер не час, зовсім не час для парламентської балаканини. Не час для ліберальної «м’якої сили» та процедурної казуїстики. Нам потрібні жорсткі й швидкі політичні рішення. Зокрема, і позасудові, без дотримання конституційної процедури. Нам потрібний «український Піночет». Нам потрібна українська хунта”.

Вони наводять певні аргументи. Нагадують, що в Україні й досі не завершена реформа судової влади, що на своїх посадах залишаються десятки суддів, відомих своєю корупційною прихильністю до зрадників і колаборантів. Що серед нашого суддівського корпусу й нині перебувають громадяни РФ. А також такі, які володіють нерухомістю та бізнесами на території країни-агресора.

“Усі демократичні процедури, – наголошують прихильники «спрощення», – так чи інакше залежать від компетентності та чесності суддівського корпусу. Ледь не всі досягнення, ледь не всі перемоги демократичного режиму можна легко звести на пси одним проплаченим суддівським рішенням”.

А це лише одна з багатьох проблем, кажуть вони й згадують продажних парламентаріїв, продажні політичні сили, продажну “четверту владу” та різноманітних (і також продажних) “генералів наумових”, які й досі не виведені на чисту воду, не позбавлені апаратного впливу й не опинилися за ґратами.

Серед прихильників “спрощення” переважають “люди з натовпу”. Проте не бракує там і представників еліт, освітян, лідерів суспільної думки. А ще там, як стверджують обізнані люди, є особи із силових структур. Тобто з тієї стрижневої нині й у найближчій перспективі суспільної касти, яка, на думку прихильників “спрощення”, і має висунути зі свого середовища якусь умовну “хунту”.

Поміж політиків ідея військової диктатури не надто популярна навіть у її “м’якому варіанті”, що зрозуміло. Проте про неї говорять у політичному середовищі. Про неї згадують у пабліках. Особливо там, де Зеленського та його політичну силу вважають небезпечнішими за хунту. Зрештою, такою є доля політиків, усунутих від владного керма за воєнних часів. Незалежно від своїх справжніх поглядів вони всі стають правими та мілітаристами.

Бо хто наважиться бути ліваком і пацифістом у країні, що кинула виклик до зубів озброєному монстру, бореться з ним, перемагає й отримує аплодисменти від двох третин світу?

Правильно, усю сумнівну позиційну розкіш і всі безсумнівні позиційні ризики бути ліваком і пацифістом у такій країні може мати, либонь, той із політиків, хто будує комбінації на десять-п’ятнадцять років наперед. У жодного з наших титульних опозиціонерів (у лапках і без лапок) такого темпорального лагу немає. Усі вони вихідці з загиблого світу “багатовекторності”, газової труби, призначених олігархів і ваучерної приватизації. Усі вони намагаються перекинути свої знецінені іміджі через війну. Усі вони вже маргінали. Мертві бджоли хунти не бояться. Можуть навіть ризикнути й трішки (ну зовсім трішки й тихо-тихо) погудіти в унісон із низовими прагненнями хунти. Особливо якщо ці “мертві бджоли” не залежать від думки політиків у демократичних країнах.

А ті, які залежать, змушені (теж трішки) наступати на горло власній популярності (радше – власному популізмові) і півголосом казати: “Якщо ми звернемо з конституційної колії, то залишимося без підтримки Заходу. Тобто програємо геть усе”.

А ще орієнтовані на Захід опозиційні політики ставлять під сумнів, що українські “дикобрази” – військові-фронтовики, патріотичні силовики та волонтерська громада – здатні (якщо, звісно, взагалі поставлять це собі за мету) створити дієздатну хунту. Ось неповний перелік їхніх аргументів:

–            потенційне середовище “хунтогенези” не оформлено як політична сила, не має спільної (тим більше публічно погодженої) ідеології; ба більше, у середовищі “дикобразів” не сформульовано й не маніфестовано жодного колективного прагнення негайно ставити під сумнів легітимність чинної влади в умовах жорсткого військового протистояння; такий демарш, як усі розуміють, найперше привітали б у Москві;

–            у прихильників “спрощення” на сьогодні й у найближчій перспективі немає ані заявленого, ані навіть технічного політичного лідера (лише ескізно намальовані “лідерські ікони” на штиб медійного образу генерала Залужного, який, зрозуміло, не спішить починати політичної кар’єри);

–            вони навіть на рівні первинної маніфестації очікувано наштовхнуться на потужний опір світової демократичної спільноти, яка аргументує беззастережну підтримку України саме демократичністю останньої та безумовним демократичним мандатом нині чинної влади, всенародно обраної у 2019 році;

–            будь-яка спроба повалити чинну владу в умовах воєнного стану юридично є державною зрадою та діями на користь ворога;

–            чинна влада поки що не припустилася жодної фатальної помилки, яка б дала право та змогу прихильникам “спрощення” публічно звинуватити її в неспроможності керувати країною під час війни та вимагати негайного формування якогось “комітету національного порятунку”; ба більше, чинна влада записала до свого активу значні військові, організаційні, дипломатичні та медійні успіхи; усі звинувачення її в зраді (хай що ховають і передбачають за цим словом) досі сформульовані лише як припущення, умоглядні підозри й емоційна белетристика.

Отже, усі розмови про хунту, яка має вирости з опозиційних нинішній владі настроїв, є і, певне, на довший час залишаться розмовами.

З іншого боку, влада, здається, сама дослуховується до тих “народних голосів”, які вимагають нехтувати процедурою заради ефективності. Позасудове відчуження власності чотирьох олігархів стало черговим серйозним сигналом: офіційний Київ заручився повною підтримкою Заходу щодо “розширення” переліку того, що дозволено демократії, яка воює, у критичних умовах. Зрештою, скинуті із шахової дошки фігури, як ми знаємо, намагалися в шаховій партії грати за правилами шашок, а проти таких хлопців можна й у доміно зіграти.

Цей крок не зустрів жодного публічного спротиву, а на тихе обурене бурмотіння в деяких офісах можна й не зважати. Особливо тоді, коли на фронті щохвилинно говорять гармати великого калібру. “Мертві бджоли” спробували закинути в пабліки тему повзучого перетворення самої влади на “хунту”, але ці інформаційні демарші також не дістали медійного й суспільного резонансу.

А неофіційно тим стурбованим людям (інвесторам та іншим), які мають бути впевнені у своєму майбутньому, пояснили, що українській владі просто не вигідно ставати хунтою. Адже всі завдання, які перед нею ставить поточний історичний момент, і всі завдання, які вона, ця влада, сама перед собою ставить, можна, здається, розв`язати, не переходячи кордонів демократичного режиму. Редагованого суворою військовою необхідністю, але однаково демократичного.

І нехай засоромиться і стане в куток той, хто вважатиме інакше.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Комбінована істота Про таємниці війни