Про культурно-мовну присутність

Про культурно-мовну присутність

Мої слова про те, що російська мова побутувала в Україні не на культурному рівні й до того ж виконувала тут переважно комунікативну функцію, викликали непублічне, але очікуване заперечення. Кореспонденти згадали про “щільну” присутність росіян у “нашому культурному просторі”, а ще про тих творчих українських громадян, що писали, декламували, співали російською, про театри російської драми, російськомовні фестивалі тощо.

Упевнений, що в цьому разі нерозуміння пов’язане не з розбіжністю поглядів, а з тим відомим правилом людського спілкування, згідно з яким кожне абстрактне поняття має безліч персональних і групових трактувань.

Скажімо, слово “культура” перекладається з латини як догляд та обробіток. Українські енциклопедії зазвичай розкодовують це поняття або як “сукупність матеріальних і духовних цінностей”, або ж як “засіб виявлення творчості, формування самобутньої особистості”. А ще під культурою розуміють і “людську діяльність у всіх її проявах”, і “нормативний простір, що уможливлює певні способи поведінки”, і “певну складну модальність впорядкованої діяльності, що протиставляє себе хаосу”.

Очевидно, що не йшлося про розуміння культури крізь усі ці “сукупності”, “засоби” й “модальності”, запозичені з університетських дискусій середини XX століття. З погляду нашої епохи Гіпермодерну культура передовсім є певним “залишковим матеріалом”, “прибутком” (residual gain) із широкого подієвого потоку багатоликої “гри в ідеальне”. Тієї віковічної гри, що стає можливою, щойно в людей з’являється вільний від боротьби за виживання час.

За доби Гіпермодерну зазнають суттєвої ревізії також і звичні модерні й постмодерні уявлення про місце і значення мови. Якщо Модерн розглядав мову як засіб будування нового світу, а Постмодерн – як наріжний інструмент гри з минулим, то для Гіпермодерну інструментальність мови відступає на другий план. Гіпермодерн має потужніший і безпосередніший за мову “засіб присутності” – картинку, що транслюється наживо.

За часів Гіпермодерну вже не вийде поставити слово на сторожі “правильного” або “доречного” трактування поточних подій. Воно нікого й ні від чого не вбереже. Мова мимохіть зійшла з тієї високої позиції, на яку її поставив постмодернізм. Вона знімає із себе картонні знаки всевладдя й повертається в долини комунікації та архівації.

А ще мова є одним із можливих майданчиків згаданої вище “гри в ідеальне”. У долинах вона й далі залишається такою собі “універсальною кишенькою”, у якій зберігається residual gain.

Відповідно, якщо повернутися до актуальної теми культурно-мовної присутності, російська мова увібрала в себе “залишковий матеріал” багатовікових московських і петербурзьких ігор в імперію. Поки гра триває й оновлюється в кожному новому поколінні, цей матеріал продовжує в ній перебувати. Таке постійне відновлення утримує цілісність і спадковість того процесу, що його звично спрощувати до шаблону “російської культури”.

Якщо який-небудь російськомовний митець не бажає брати участі в імперській грі, він і далі може використовувати російську мову для особистої творчої гри. Вона може бути нейтральною щодо імперської або антиімперською, навіть може спиратися на українську ідентичність. Проте не митцеві вирішувати долю residual gain цієї особистої “гри в ідеальне”. Якщо імперська гра покладе його фішку до своєї “кишеньки”, то там опиниться і він. Адже, на жаль, імперії живуть довше за митців.

Імперська культурна гра оновлюється постійно, зі століття до століття, всотуючи в себе несвідоме бурмотіння “народних глибин”. Стихійне фронтальне мовлення рік за роком, крапля за краплею потрапляє до млинів “культури” й переробляється на новий (актуальний) ігровий матеріал, витісняє другорядні та відверто застарілі складники стрижневого спадку, випорожнює “кишеньку”, щоб знайти там місце для себе.

Російськомовні (як в Україні, так і в інших країнах, окрім самої РФ) не беруть участі в цьому процесі. Бо не живуть серед глибинного російського народу й не чують мільйонноголосої хорової стихії. Про таке не люблять згадувати, але ж зрозуміло: цей цивілізаційний розрив стосується не лише “культурно пасивного” (обивательського) російськомовного населення пролетарських міст і спальних районів.

“Культурно активні” російськомовні українці, наприклад митці, також поза межами російської гри в культуру, якщо вони територіально та комунікативно відокремлені від живої імперської стихії. Від того потоку, де безупинно водить себе фронтальне мовлення населення, що з мурашиною впертістю одягає свої соціальні конструкти в імперську військову форму.

“Культурно активні” російськомовні українці, звичайно, можуть створювати власний російськомовний контент і незалежно рефлексувати на вміст “кишеньки”. Але це вже інший рівень ігрової яскравості, інша вартість фішок. І не тому, що російськомовні між Сяном і Доном бездарніші за центрових. Іноді й талановитіші. Просто російська культурна гра, на відміну від, скажімо, англосаксонської або ж німецької, традиційно “острівна”, закрита, бундючно-центрована і хворобливо підозріла до всіх тих, хто живе далеко від царя та його культурних опричників і не “служить”.

Тому російська мовна й культурна присутність в Україні не має власної “суверенної” цінності. А дискурсивна її цінність згризена мовною інфляцією Гіпермодерну.

Нині, замість цілісного російськомовного культурного поля, маємо справу лише з окремими “капсулами часу”, з інерцією комунікаційних звичок, із шаблонами на рівні “мультиків” і “мемчиків”. І все це лише через прикрі прогалини в спектрі сучасного українського культурного продукту.

Звідси й висновок про те, що прискорене прощання з мовно-культурною присутністю Росії в Україні не буде болючим і складним процесом. Уже понад три десятиліття ми перебуваємо за периметром імперської культурної гри та наполегливо стверджуємо свою. Ті реальні українські культурні постаті, проєкти й івенти, які мали потенціал і бажання бути залученими до імперського ігрового поля, ще до 24.02 зійшли на мінімуми як на вітчизняному, так і на російському векторах уможливлення.

Початок повномасштабного російського вторгнення в Україну й зовсім привів усе, більш або менш пов’язане з імперською культурною грою, до етичного краху. Об’єктивно залишається ще певний естетичний та інформаційний потенціал, але він не має такої об’єднувальної сили, аби стати альтернативою культурним маніфестам української ідентичності.

Після варварської імперської агресії в Україні не залишається жодного конвенційного або органічного топосу мешкання для російської мови, окрім звичайної побутової комунікації. Та й там вона перебуває не як жива або літературна, а як набір суржикованих шаблонів спілкування і як архіпелаг острівців “інструментальної” розмовної необхідності.

Якщо українська культурна гра не наштовхнеться на черговий, уже не перший у нашій історії політичний айсберг, дерусифікація України мине безболісно й “позитивно” та не займе багато часу. За одне-два покоління теперішня українська російськомовна “ойкумена” звузиться до звичайного діаспорного локусу, а в змаганнях культурних ігор (і мовних присутностей) українське буде конкурувати хіба що з англійським або ж китайським.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Візії Перемоги Свято тупої сили