Про ліву перспективу

Про ліву перспективу
Світ правлячої аристократії деградував довго. Від того ранку, коли Жан-Жак Руссо втік від єзуїтів до Невшателю, до того вечора, коли імператор Вільгельм ІІ відрікся одночасно від двох престолів, минуло понад півтора століття. Занепаду тріумфуючих лівих історія не відміряла стільки часу. Від того вечора, коли Жан-Поль Сартр відмовився від Нобелівської премії, до тієї ночі, коли впала Берлінська стіна, минуло лише 27 років. І правляча аристократія, і тріумфуючі ліві залишили після себе неприємний (а краще сказати – “гівнячковий”) політичний післясмак. Але перші ніколи не приховували того, що їхня влада стоїть на архаїчних родових принципах, що не передбачають ані соціальної рівності, ані гуманістичної настанови.

Водночас другі апелювали до “рівності” та “свободи”, але навіть за часів перших Інтернаціоналів та революційних гуртків демонстрували лише нетерпимість до альтернативної позиції й тяжіли до будування жорстких непродуктивних ієрархій.

Реальні “ліві” режими перевершили всі ті жахи, про які попереджали автори “Бісів” та “Волі до влади”. Але історія, як нам відомо, вчить лише тому, що вона нічому не вчить. Пройшло лише три десятиліття після феєричного краху світової комуністичної системи, а ліві рухи знову активні й не без успіху .

Тепер вони маскуються під “неідеологічний” популізм, під неолібералізм й навіть під правий радикалізм у його націонал-соціалістичній версії. На тлі сучасних “фарбованих ліваків” класичний троцькістський режим Кім Чен Ина виглядає реліктом доби динозаврів. Мало хто з теперішніх оборонців механістичної суспільної рівності ходить під серпасто-молоткастим  прапором й цитує Маркса-Енгельса-Леніна. Тепер з народними масами фліртують без червоних книжечок та фабричної блузи. Немодно.

Та й згаданий вище післясмак ще не розсмоктався .

В Україні, де архаїчні комуністи під формальною забороною, “сучасні ліві” представлені усім спектром своїх симулякрів. Різноманітні та різномасті ліві сидять в парламенті, на експертних позиціях у телестудіях, керують українськими містами (включно з мільйонниками), мають десятки тисяч “лайкогенних” спостерігачів у Facebook та вважаються у тусовках титульними інтелектуалами. Олігархи із задоволенням тримають лівих політиків на зарплаті. Особливо у східноукраїнських містах-заводах.

Якщо розібратися, замасковані, перефарбовані або й відверто позиціоновані “сучасні ліві” вже понад десятиліття домінують в українському політикумі. Наші політичні експерти з властивим для них фарисейством здебільшого замовчують, або й заперечують цей факт.

А тим часом населення України в масі своїй співчуває саме лівим гаслам. На Заході України ці заклики подаються в націонал-соціалістичній обгортці, а на Сході – під соусом ностальгії за радянськими часами. Суть під обгорткою однакова – ненависть до багатих та успішних.

Як показали події останніх шести років, на Лівобережжі й досі зберігається не просто значний, а колосальний масив електорату, який ситуативно (переважно пасивно, на щастя) готовий підтримати ту чи іншу форму реставрації СРСР. Ці ностальгуючі чисельніші за прибічників націоналістичного проєкту “русского мира”, а їхні цивілізаційні пріоритети та прагнення далеко не завжди компланарні.

Наші політики та політологи й раніше або недооцінювали, або свідомо виносили за дужки небезпеку ностальгійних лівих настроїв. “Сталіністську” реставрацію в ОРДЛО, як культурно-цивілізаційне явище, ніхто не передбачив. І ніхто не проаналізував з погляду системного історичного регресу.

Так само й тепер мало хто розуміє, що з двох умовно конкуруючих ностальгійно-імперських ідеологій – російської та радянської, друга має в Україні значно більше політичних шансів. Якщо спроби Путіна створити “російську імперію 2.0” не корелюються зі світовими тенденціями і виглядають архаїчним проєктом, то мрії про реінкарнацію СРСР лягають в русло глобального “лівого маршу”.

Російські політологи, моделюючи різні сценарії “Росії після Путіна”, раптом виявили, що найпотужнішим масовим протестним рухом на території РФ у післяпутінську добу може стати синкретичний, але мобільний та підтриманий в регіонах “лівий фронт”, об’єднаний гаслом “відродимо Союз”. На російському Далекому Сході місцевий регіональний прототип такого “лівого фронту” вже тепер конкурує з “єдиноросами”.

Небезпека для нас полягає у тому, що такий майбутній “лівий фронт за СРСР” знайшов би співчуття та підтримку не лише у класичних “совкових державах-консервах” Білорусі, Туркменістані і Таджикистані, але й у Молдові, Казахстані, Вірменії, Узбекистані, Киргизії. А також, зрозуміло, й в Україні, де багато “маленьких українців” так само ностальгують за оптимістично-плакатною радянською зрівнялівкою, за безкоштовною медициною та дешевими соціальними товарами.

Економічний егоїзм правлячих еліт, некомпетентність бюрократій, повна й очевидна бездарність наукової, освітянської та культурної верхівки у всіх без винятку пострадянських країнах створюють ідеальне тло для політичного шлюбу лівого політичного популізму та ностальгійних марень про “відродження СРСР”.

Незважаючи на те, що пострадянські країни вже 30 років йдуть кожна своїм шляхом, загальна картина інституціональної деградації навдивовижу одноманітна. І в усіх країнах ліві популісти звинувачують у цій деградації “розвал Союзу”.

У Росії національні еліти в автономіях бачать в “СРСР 2.0” шанс скинути з шиї відверто паразитичну квазіімперську надбудову путінських чиновників і олігархів. Тепер, коли нафтова підпорка олігархічного режиму тріснула, ці еліти відчули розгубленість тих небагатьох, хто забрав собі майже всю владу та всі ресурси на величезній території від Балтики до Сахаліну. Це породжує стару спокусу “грабувати награбоване”. Поки що її врівноважують силові структури, які Путін замкнув на себе. Плюс гроші, накопичені Кремлем у резервних фондах. Що буде у разі смерті автократа чи вичерпання фондів – прогнозувати важко.

В Україні регіональні еліти, які також бачать послаблення своєї центральної влади, починають шукати альтернативне майбутнє. Поки що, як бачиться, цей пошук не передбачає таких радикальних сценаріїв, як “реставрація Союзу”. Але час іде, а реформи, які мали б остаточно відрізати нас від радянського минулого, безнадійно забуксували. Соціально-культурна сфера тим часом занепадає все швидше, наповнюючи суспільство озлобленням та відчуттям системної безнадії.

Ліві настрої в українському електораті рано чи пізно знайдуть ту політичну форму, яка синтезує в собі звичну для України “лідерську” схему організації та ностальгійно-протестний піар. Зрозуміло, що ми навряд чи побачимо червоні прапори і портрети Леніна. Нова ліва платформа буде замаскована або (знову) під “солідаризм”, або (вкотре) під антиолігархічні гасла. Будемо сподіватися, що ця платформа не шукатиме підтримки у закордонних “реставраторів”. Інакше треба чекати чогось гіршого за теперішню Венесуелу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Перетворення Присмерки “жрецької” України