By 
Намагаюся згадати, коли саме словосполучення “захист життя”, “в ім’я життя”, “життєвий зміст” і под. вмонтували у політичні слогани. Коли це почалося? Коли ярлички “життєвості” почали доліплювати до старих, десятки разів перефарбованих “називальних борід”? Дехто каже, що за доби Віктора Андрійовича. Тоді, коли остаточно вицвіли інші ярлички. Оті всі “нова”, “народна” та “соціалістична”.
Я не погоджуюся. Усе почалося раніше. Ще, певне, за тих легендарних часів, коли мандрівні американські рекламники заходилися приміряти на себе “золоті комірці” політичних технологів, творці імен думали над тим, як би назвати оте “все хороше”, за яке борються ті, хто проти “усього поганого”.
“Чому б не назвати це «захистом життя»?” – подумав тоді, напевне, хтось з рекламників. Чому б не асоціювати тих пацанів, які борються за “все хороше”, з веселим кольоровим життям, а їхніх опонентів – з чорною сумною смертю? Але й сто років тому ця фішка не була свіжою.
Ще у другій половині ХІХ ст. інтелектуальна Європа перехворіла на “філософію життя”. Визначні представники цієї течії – Ніцше, Шелер, Бергсон, Дільтей – відкидали вивчення традиційних і класичних цінностей заради процесу творчого виробництва “життєвих” цінностей нового формату. І вони не залишилися без наслідувачів та продовжувачів.
Анрі Бергсон був кумиром європейських інтелектуалів трьох перших десятиліть минулого століття. У 1927 році він отримав Нобелівську премію з літератури. У міжвоєнні роки його “Матерія і пам’ять” стала настільною книгою тих, хто вважав себе могильниками класичного світу. А класичний світ, невиправно скалічений Великою війною, не мав сил сперечатися з “життєлюбами”, тікав від реального життя в монтенівські роздуми і програв.
“Життя безпосередньо є фундаментальним фактом, – тріумфував у передчутті Модерну Вільгельм Дільтей, – Воно є тим, що ми осягаємо зсередини; тим, за межі чого неможливо вийти. Життя неможливо притягнути до суду розуму”.
Останнє твердження, воленс-ноленс, стало аксіомою для більшості тих мислителів, які формували, формували й врешті-решт сформували ідеї та міфи ХХ століття. Тобто для тих, хто погодився крокувати в комуністичних, нацистських та анархістських колонах. Для тих, хто поставив суспільну корисність (служіння колективному життю) над законами, етикою та естетикою.
Нема куди правди діти, воно так і є: розум людини, спрямований назовні, конструює “для власного вжитку” лише фізичний рівномірний час, який можна умоглядно виміряти годинами, століттями, ерами. Внутрішньому ж досвідові людської особистості відомий ще й інший (цікавіший, цінніший) час: “тяглість, тривалість”.
Те, що життя “триває”, означає, що воно є потоком, повінню, водопіллям, а отже – має часопросторові водоспади, чорториї та коловороти. Людина рухається в цьому потоці як у середовищі і здатна регулювати його тривалість.
Адже тільки людина є такою істотою, якій властива функція починання. Здатність свавільно засновувати щось “нове”. Десь під сподом нашого особистого (дуже особистого) відчуття часу криється та таємниця світу, яка – якщо вірити Канту – проявляється виключно через свободу.
У наш час, здається, до цих “ресурсів тривалості” таки добралися ті політичні сили, яких стало звично називати “новими лівими”. Тепер, коли епоха комуністичних рухів та пролетарських революцій відійшла у минуле, ліва ідея шукає новий, свіжий одяг для чергового “походу в маси”.
Шкірянка Троцького разом із чекістським наганом тимчасово (але лише тимчасово, ми ж розуміємо) відпочиває у шафі. Тепер борці за однакову кількість макаронин в усіх шкільних сніданках одягнені у бергсонівську “філософію життя”. Республіканізмові та всім іншим модерністським настроям “нові ліві” протиставляють гіпермодерну “демократію потоку”. Для України це ще не надто актуально. Але ми швидко вчимося, правда ж?
Зрештою, для нас вже не новина оті довгобороді “борці за все хороше”, які у ритмі “харі рама” луплять в бочки й час від часу від’їжджають поспати в новісіньких BMW. Нам лише не вистачає багаторічного рейв-мітингу у стилі Чавеса, такого собі вічного – вдень і вночі – натхненного народного зібрання, резолюції якого оперативно затверджуються яким-небудь окружним судом як правові акти рівної з законами легітимності.
Адже в сфері масової комунікації найрадикальніші пропозиції “філософії життя” вже знайшли для себе широкі “життєві ніші”. Реаліті-шоу, інтерактивні шоу, “танці з кимось” є нічим іншим, як масмедійною візуалізацією нестримного життєвого потоку. Процесу, що імітує функціонування живого організму з його харчовими циклами, обміном речовин та, зрозуміло, випорожненням. З цього боку видалення з шоу невдах-учасників може розглядатися як символічний аналог зазначеного вище кінцевого акту.
Соціальні мережі заповнені подібними імітаціями. Кожний так званий срач виникає, живе і вмирає, наче комунікаційна “істота”, що живиться емоціями десятків, сотень, а іноді й тисяч людей. Малі і великі потоки спілкування затягують зацікавлених у свою примарну тривалість, забираючи в них, окрім енергії, дорогоцінний особистий час й залишаючи натомість відчуття причетності до виникнення чогось нового. До пульсуючого перетікання порівняно звичних форм порожнечі у порівняно свіжі форми тієї ж порожнечі. До свавільного заснування того, що здається “новим”.
Імітації множаться. Віртуальне “життя” вирує й давить, наче тарганів, усі поодинокі прояви критичного розуму. І саме тут сховані неозорі “ресурси тривалості” для нових лівих популістів, і тих мальованих “правих”, і картинно-суворих “охоронців традиції”, які насправді лівіші від Троцького.
Гіпермодерні потоки “онлайнової життєвості” прагнуть невпинної трансформації усього причетного. Руйнування або перебудови кожної “станції”, де буття зупинилося перепочити та усвідомити свою самобутність. Зрештою, ця “життєвість” починає сприймати саме життя як перешкоду. Як щось таке, що заважає свавільному заснуванню, гальмує потоки та шкодить всьому цікавому.
“Життєвість” починає воювати з життям в ім’я життя. Примножувати божевілля і тішити тих політиків, інтелектуалів та митців, які зробили ставку на свавільне заснування параноїдальних химер. Зробили ставку на світи, народжені в надрах хворого мислення.
Ця ставка навряд чи виграє. Напевне, не виграє. Але ніхто вже не може завадити цій ставці зіграти.
Які суспільні конструкції виникнуть врешті-решт в чорториях політики, яка “на захисті життя” і “проти смерті”? Найімовірніше, це будуть “право-ліві” популістські диктатури. Рафіновані і взірцево безглузді симулякри “народності”, які захищатимуть практики свавільного заснування від його справжніх, уявних та навмисно придуманих ворогів.
Застаріле, але все ще пам’ятне “ворог народу” буде замінено гіпермодерним “ворог життя”. І цих ворогів життя позбавлятимуть. З високою життєвою наснагою. І в ім’я щасливого існування чогось, що здалеку нагадує життєздатну форму життя.
