Про настрої

Про настрої

Щось таке літає в повітрі: душне, тривожне, важке. Щось отруйне. Голоси людей недоречно гучнішають, зістрибують на уривчасту вуличну злість. Суперечки в соцмережах розквітають їдким називанням. Небо за вікном набрякає важкою сірою вологою повстю. У сутінках світло фар ковзає згаслими вікнами будинків, темним одягом перехожих, кольоровими шерегами генераторів.

“ІПСО, це все оті кляті ІПСО”, — каже знайомий, який не відлипає від екрана свого смартфона. Зігріває диханням змерзлі пальці, мружить червоні від постійного недосипання очі, гортає стрічки телеграм-каналів. Перестрибує з місцевих на київські, з київських на місцеві. Відтак додає: “Минулої весни було легше. Усі були впевнені, що за кілька місяців ми їх зробимо”.

Кажу йому, що ми їх однаково зробимо.

“Питання часу, — каже знайомий, — усе тепер впирається в час. Що далі зайдемо в цю війну, то довше вибиратимемося з неї. Більшість не вибереться, більшість застрягне в ній назавше”.

Інший знайомий шукає винних. Матюкається. Викликає привидів минулого. Згадує перших президентів, прем’єрів, депутатів. Каже, що це все вони наробили. Що віддали “тупо в Росію” ядерну зброю, ракети, бомбардувальники.

“Порізали стратегічні самольоти, робочі машини, а нам тепер вигрібати, — каже. — У церквах панахида за панахидою. Кінця-краю не видко, кінця-краю. А мали б ракети, атом, вдарили б по Москві — і тапкиоркам. А хто, — питає знайомий, — штовхав нас до роззброєння? А ті самі, які тепер не дають нам танків”.

Ледь не плаче.

Ще два місяці тому й перший, і другий не бажали визнавати, що війна буде довгою. Не приймали жодних аргументів, жодної аналітики. Сперечалися агресивно, з переходами на особистості. Цитували Арестовича і відомих “телеграм-оптимістів”. У середині січня їхній настрій змінився синхронно й радикально. Тепер вони тверді песимісти — сталеві. Підхоплюють кожний апокаліптичний пчих. Сперечаються знов-таки агресивно. Але тепер цитують інші джерела.

Вчепилися в інтерв’ю польського тризіркового генерала Вальдемара Скшипчака, який припустив, що найкращим часом для знищення російських військ був період до вересня минулого року. Генерал прозоро натякнув: тепер, після того, як бункерний дідо перевів російський ВПК на рейки воєнного часу, а мобіки забезпечили щільність ворожих фронтових лав, наша військова перемога відсунулася кудись у тумани невизначеності.

Щоправда, новоспечені песимісти забувають про те, що Скшипчак назвав дві умови для покращання ситуації: різке розширення постачання зброї з боку союзників та ефективне економіко-політичне удушення путінської держави санкціями. Але це все для настроєвих людей надто складно й неконкретно.

“Де «Абрамси», — питають вони, — де «Леопарди»? Дають? Невже? Поки не побачу їх у телеграм-каналах фронтовиків, усі ці «умови» мені до дупи. Не вірю. Нікому. Нас зливають”.

Війна багато чого змінила. І не лише в політиці, а й у головах посполитих. Проте вона не розтопила тієї вічної мерзлоти ресентименту, що ховається під тонким ґрунтом громадянської свідомості. Сотні тисяч, мільйони перманентно ображених і далі тримають свою оброслу мохом тисячолітню дулю в глибокій і теплій кишені. Тримають міцно, наче той якір, що не дає їхньому човнику втекти у відкрите море.

Цю вічну мерзлоту не розтопити гаслами й медійним оптимізмом. Не зрушити відставками кількох десятків топкорупціонерів і знахабнілих мажорів. Вона, ця мерзлота, перемішана з твердою, щільною глиною недовіри до кожної влади, до кожного носія зовнішніх атрибутів суспільного успіху.

Недовіра до заможних країн Заходу також у такому собі “тіньовому світоглядному пакеті” пересічного представника українського ресентименту. По-перше, тому що країни Заходу реально, зримо та безспірно багаті. По-друге, тому що політична мапа світу made in USSR, що ділить планету на “імперіалістів” і “гноблених”, “експлуататорів” та “експлуатованих”, усе ще живе в головах багатьох наших співвітчизників. Особливо старшого віку.

У нас і тепер не беруть до уваги того факту, що в основі російської пропаганди, дуже еклектичної, на перший погляд, лежить не націоналізм, не московська православність і тим більше не саморобний ідеологічний коктейль, замішаний на кухні Дугіна. В основі основ російської пропаганди — древні, як світ, наріжні постулати ресентименту. Заздрість до всіх, хто є успішнішим, освіченішим і рафінованішим. Ненависть до писаного закону під маскою боротьби за абстрактну “справедливість для всіх”. Ну й, звісно, пріоритет грубої сили над цивілізаційними й культурними домовленостями.

Маніфестація цих постулатів у XXI столітті, зрозуміло, не витримає жодної “холодної” аналітики, жодного відкритого зіткнення з інтелектуальною рецепцією. Проте за межами дискурсів компетентності, на рівні кухонних і вагонних розмов, вона здатна ефективно формувати суспільні настрої. Неоголошена (прикрита) маніфестація ресентименту є глибинною основою ледь не всіх політтехнологій, ледь не всіх популістських, реваншистських і ревізіоністських політичних теорій та практик.

Якщо зняти покров словоблудства з “Комуністичного маніфесту” Маркса й Енгельса, з “Моєї боротьби” Гітлера, з писань і промов Леніна, Муаммара Каддафі, Троцького, Сталіна, Муссоліні, Мао Цзедуна, Кон-Бендіта та інших, з-під них на Божий світ визирне ображене й заздрісне личко ресентименту.

На жаль, історичні приклади переконують у тому, що війни (особливо довгі) створюють сприятливий ґрунт для маніфестацій ресентименту, для “низових” настроїв недовіри, образи та відчуття приниженості. Багато хто з українців забуде про те, що лише західними кредитами вдалося втримати нашу фінансово-економічну систему від гіперінфляції й, чесно кажучи, фінансової катастрофи. Чи всі наші пенсіонери й нині усвідомлюють, завдяки кому вони й на дванадцятому місяці жорстокої війни отримують повноцінні пенсії? Зате в пам’яті багатьох людей назавжди залишиться канцлер заможної Німеччини Олаф Шольц, який у критичний момент, у самому розпалі кровопролитної битви за Бахмут, не захотів давати ЗСУ “Леопарди”.

Так само в пам’яті ресентименталів той образ Ілона Маска, що забезпечив нашу армію невразливими “Старлінками”, уже розмився тим образом Ілона Маска, що вимагає за послуги військового зв’язку десятки мільйонів доларів і виступає з недоречними миротворчими пропозиціями. І це зрозуміло, адже Маск є одним із найбагатших людей планети, а в уявленні ресентименталів скоробагатько може бути, либонь, глитаєм, павуком, кровопивцем і жлобом. Бо так стверджує споконвічна народна традиція, закріплена освітою, літературою та родинними переказами.

Чим не родюче поле для руйнівних ворожих ІПСО?

Російські ІПСО нині підлаштовуються під плинні настрої наших ресентименталів. Починаючи від створення образу заможних, зажерливих і цинічних “англосаксів” та “євробюрократів”, які буцім-то наживаються на війні, і закінчуючи розпалюванням побутової ворожнечі між корінними й переміщеними, тими, у кого є світло, і тими, у кого його немає.

Я зовсім не впевнений, що відчутне зростання песимістичних настроїв на 100 % й навіть на 50 % є продуктом ворожих ІПСО. Тут домінантна роль належить неминучій втомі від війни, втомі від невизначеності, циклічної повторюваності негативу та постійного стресу. Я також далекий від думки про те, що ці настрої можуть уже тепер суттєво підірвати обороноздатність України. Але ми знаємо, що часто-густо другорядні чинники та явища здатні за певних обставин перетворюватися на стрижневі.

Саме тому їх не варто ігнорувати.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Західна Україна —без ілюзій “глибокого тилу” Таємниці війни-3: діти та онуки “Гарпії”