By 
У перші дні й тижні великомасштабної війни Росії проти України в мільйонів українців, мабуть, сформувалася в голові чітка картина, де вороги, а де свої, що добре, а що погано. І якщо спершу це дуже допомагало триматися й мобілізовувати сили, то після трьох місяців війни, коли вже зрозуміло, що все затягується, що це не спринтерський забіг, а марафон, калька чорно-білого сприйняття може навіть зіграти злий жарт. Ні, йдеться не про ставлення до ворога – тут якраз усе однозначно і з кожним новим воєнним злочином росіян стає все більш категорично. Ідеться радше про оцінювання і сприйняття поточної ситуації, а отже, і нашої готовності до тривалої боротьби.
Спрощення ворога = знецінення зусиль своїх воїнів
“Друга армія світу” виявилася далеко не такою потужною, як би їй хотілось. “Спецоперація”, що мала тривати кілька днів, буквально загрузла в болоті ранньовесняних українських полів, а плани бліцкригу розбилися об суттєво менші за чисельністю і слабші за озброєнням підрозділи ЗСУ й Сили тероборони. З військового погляду, російська армія вже, мабуть, покрита ганьбою на багато-багато років уперед.
Але ворог усе ще сильний і небезпечний. Так, хоч росіяни вже дістають застарілу радянську техніку, її кількість досі дуже велика. Хоча російська армія корумпована, неорганізована й не має такої мотивації, як українські вояки, які захищають власний дім, чисельно вона все ще суттєво переважає українські війська. І хоча російський “ванька” такий деградований і зубожілий, що краде унітази й собачі будки, від того він не менш, а може навіть більш оскаженіло вбиває українців.
Звісно, висміювання ворога – це чудово й потрібно, це мотивує й додає віри в перемогу, аби лише це не перетворювалося на недооцінювання супротивника. Адже тоді в нас може виникнути оманлива картина безпеки й нерозуміння того, який насправді подвиг роблять наші захисники на фронті. Бо якщо “орки” такі тупі й недолугі, “воюють у лаптях”, тоді чому ми так довго не можемо вибити їх з України? І чому помирає так багато наших людей? Нагадаю, нещодавно президент Володимир Зеленський озвучив таку цифру: щодня гине 60–100 українських воїнів і приблизно 500 дістають поранення.
Тобто ситуація насправді важка, а спрощене сприйняття ворога може завести нас у полон приємних, але шкідливих ілюзій. І врешті-решт ми скотимося до “арестовщини” про те, що “війна закінчиться за два-три тижні”. Адже якщо дійсно все так просто, то можна ж із чистою совістю відкосити від мобілізації, перестати волонтерити чи донатити на ЗСУ? На жаль, усе набагато складніше, і як військовим, так і цивільним ще аж ніяк не можна “перегорати” і “стомлюватися від війни”.
Дихотомія зрада-перемога
Традиційний український маятник від “зради” до “перемоги” в умовах воєнного стану змінює полюси ледь не щодня. Хоча насправді ситуація, можливо, знов-таки набагато складніша, емоції й переживання рідних і брак оперативної інформації можуть вилитися в розпачливе “нас зливають”. Усе це підхоплюють соцмережі, ЗМІ й особливо російські пропагандисти, адже війна в нас, як і раніше, гібридна, а інформаційні операції досягають навіть дальших цілей, ніж найкращі російські ракети.
Картина наших перемог також складна і строката, а за щоденними зведеннями Генштабу стоять сотні й тисячі історій, які розривають серце. Наприклад, Чорнобаївка вже ввійшла в новітній український фольклор як таке веселе місце, де нерозумні кацапи все лізуть і лізуть на пристріляні українською артилерією місця. Але водночас очільник Чорнобаївки в полоні, інші мешканці, можливо, також. Коли знаєш це, історія селища вже не видається такою кумедною.
Реальність постійно підкидає нові відтінки, які виходять за межі простої чорно-білої картинки. Так, далеко не всі, хто втікав від російських обстрілів на Сході, готові залишити позаду “русский мир”. Є й люди, які вже чітко усвідомлюють себе неросіянами, але все ще принципово або ж за інерцією тримаються за російську мову й Пушкіна. Є волонтери, які, як невтомні мурахи, і далі постачають допомогу армії, є й такі, які цю допомогу розкрадають. Одні чоловіки всіма способами відкошують від служби, інші повертаються з-за кордону, щоб приєднатися до ЗСУ.
Але річ у тім, що, вхопившись за одну таку яскраву “зраду” чи “перемогу”, можна поставити для себе хибну крапку, зневіритися чи, навпаки, розслабитись, наче все вже позаду. Проте перелом у війні прогнозують лише десь на серпень, а нові хвилі мобілізованих готуються їхати на фронт. Тож українські військові зараз особливо потребують нашої підтримки.
