Про неправильні війни та “червоних жуків”

Про неправильні війни та “червоних жуків”
Два тижні тому розмістив у Facebook есе, написане ще у 2019-му і присвячене вітчизняним спекуляціям на тему героїзму. Зокрема, там було й таке: “Необхідність героїзму виникає лише там, де професіонали погано роблять те, за що їм платить громада”. Навколо цієї тези розгорнулася непублічна, проте дуже цікава дискусія за участі людей, які не лише мають реальний бойовий досвід, але й намагаються об’єктивно аналізувати як військові дії на українському Сході, так і найсвіжіші тенденції, які проявилися в локальних війнах останнього десятиліття.

Загалом учасники дискусії погодилися з тим, що у фронтальній (повноцінній, негібридній) війні сучасного типу класичний солдатський героїзм, навіть у своїх масових проявах, не відіграє вирішальної ролі. Це, зокрема, підтвердила війна в Нагірному Карабасі.

Вірменські солдати були добре вмотивованими, за їхніми спинами були їхні власні родини та обійстя, проте висока мотивація польового бійця-вірменина на практиці виявилася безсилою супроти професійних навичок операторів азербайджанських штурмових безпілотників. Останні, перебуваючи в повній безпеці за десятки або й сотні кілометрів від фронту, мали можливість цілодобово, цілеспрямовано та безкарно, наче за джойстиком ігрової консолі, руйнувати вірменську оборону.

Як відомо, ще раніше, у 2015-2018 роках, фанатики з ІДІЛу не змогли протистояти озброєним сучасною технікою силам спеціальних операцій та проксі-військам із країн НАТО. “Воїнам халіфату” не допомогли ані щоденні атаки смертників, ані висока вмотивованість, зумовлена релігійними переконаннями, безнадійною бідністю в умовно мирному житті та пророцтвами імамів про невідворотну перемогу.

Колись радянські глядачі серіалу “Сімнадцять миттєвостей весни” стовідсотково погоджувалися зі словами одного із персонажів, не названого на ім’я генерала вермахту, до уст якого сценарист Юліан Семенов вклав “стратегічну філософію” пересічного радянського офіцера: “Я с ними [американцями – прим. авт.] воюю уже год. Этих болванов погубит их же техника, они думают, что войну можно выиграть одними бомбежками. Они будут наращивать свою техническую мощь и захлебнутся в ней. Она разложит их, как ржа. Они решат, что им все можно”.

Радянські та пострадянські військовики переважно мислили в схожий спосіб. Вони, зрозуміло, не відкидали значення військової техніки, але були свято переконані в тому, що “однією лише технікою” війну виграти неможливо. Не знаю, чи згадували перед смертю “фільм про Штірліца” ті сотні “вагнерівців”, що їх американський АC-130U Spooky перетворив на дрібний фарш під час спроби атакувати американську нафтову базу 8 лютого 2018-го (бій під Хушамом). Ті з очевидців, які дивом вижили у взірцевій “хушамській м’ясорубці”, згадували, либонь, “диявольські фіолетові спалахи”, які відсікли російських найманців від дороги, що вела до Євфрату. Прочитавши цей мій пасаж, військові, напевне, доповнять, що тієї лютневої ночі в сирійському небі працювали не лише “крилаті термінатори” Spooky, а ще й В-52Н, MQ-9 та “Апачі”. Що, звісно, суті не змінює.

Ми входимо в добу всевладдя техніки на полі бою. У добу, коли перемогу здобувають задовго до безпосереднього збройного зіткнення й коли фінал такої сутички жорстко запрограмований. Це, безперечно, спонукає до пошуку нової філософії війни, де двонога бойова одиниця мислиться не у звичному форматі “бійця загону (роти, батальйону)”.

Ворогу, що перевищує у важкій техніці, має протистояти сила, дії якої описує стратегема під назвою “Структура, яка прикидається хаосом” (або стратегема “червоного жука” в осінньому листі). Сила, яка не носить камуфляжу та розпізнавальних знаків і яка готова діяти в ситуації, коли штаб знищений ворожою ракетою, перелякані політичні лідери десь ховаються, а над головою зависли безпілотники агресора, який думає, що вже здобув перемогу.

Для бійців цієї сили є принциповими два моменти. Перший: ворог не має “на око” відрізняти їх від цивільних, нейтральних або від “своїх”. Друге: усі індивідуальні технічні засоби “червоних жуків” мусять технологічно перевершувати середній рівень технічного забезпечення солдатів польових частин та спеціалістів фронтової контррозвідки ворога. Ну й, зрозуміло, для озброєння “червоних жуків” діє принцип: жодного устаткування, якого не можна було б перенести в наплічниках і торбах, у руках або ж, на крайній випадок, перевезти в багажнику цивільного авто.

Від бійців сил спеціальних операцій “червоні жуки” відрізняються кількістю. Для успішного протистояння ворогові, який має безумовну перевагу у важкій техніці, потрібні тисячі, а ще краще – десятки тисяч “червоних жуків”, здатних у потрібний момент з’явитися там, де треба (й де не треба), вистрілити з гранатомета, зі снайперської рушниці чи запустити “з рук” переносну протиповітряну ракету. Бійців ССО в такій кількості підготувати практично неможливо. Та й “червоним жукам” фактично не обов’язково володіти всіма вміннями й навичками спецпризначенців.

“Червоні жуки” найбільш ефективні в перші тижні вторгнення, коли ворог ще просувається територією, ще не володіє контррозвідувальною агентурою, не розрізняє своїх і чужих та перебуває під впливом власних пропагандистських міфів. Якщо ж врахувати, що потенційний агресор планує динамічні операції з глибокими рейдами та, найімовірніше, уникатиме “в’яжучих” боїв у великих містах, то саме “червоні жуки” здатні вести ефективні асиметричні бойові дії.

З іншого боку, стратегема “червоних жуків” не призначена для затяжної війни. Вона спрямована лише на уповільнення динаміки ударних ворожих сил. Вона дарує обороні дорогоцінний час, щоб оговталося від шоку перших втрат політичне керівництво, щоби замість розбомблених комфортних штабів запрацювали справжні “ризомні” керівні структури, надійно сховані в житлових лабіринтах великих міст, щоби запустилися громіздкі міжнародні механізми стримування агресора.

Нова філософія війни передбачає, що хаос має стати союзником слабшого. Там, де встановлюється будь-яка версія ладу, у жертви агресії (слабшої технічно, кількісно, інформаційно) немає жодних шансів. Той, хто бере в союзники хаос, повинен забути про все лінійне: про лінію фронту (її не буде), про засоби лінійного адміністрування (їх зруйнують), про “червоні лінії” (на них не зважатимуть). Слабший переможе лише тоді, коли навчиться цілеспрямовано примножувати хаос. Зрештою, це те, що нам завжди вдавалося.

Але це – погана новина для цивільних. Особливо для тих цивільних, яким є що втрачати. Вони, звісно, потерпатимуть від хаосу, але тут нічого не вдієш. Під час сучасної війни “впорядкований цивільний” (наприклад, власник бізнесу, який протистоїть руйнуванню ринку, або вчитель, що й далі навчає) – перебіжчик. З “низького старту” в сучасній війні може перемогти лише той, хто готовий віддати хаосу все. І це – ніякий не героїзм, а лише адекватність.

А ще в сучасних збройних конфліктах перемагає той, хто виходить на стежку хаосу задовго до початку бойових дій. І виходить не для того, щоби на тій стежці воювати, а щоби заздалегідь дати всьому сущому подвійні імена – просте ім’я хаосу та фінальне ім’я хаосу. Але це така вбивча філософія, про яку краще мовчати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Залюблені у смерть Ловити руками риб, дізнаватися про таємне