By 
Знайшов у старих текстах чи то вигадану історію, чи то притчу, чи то стислий виклад фантастичного сюжету, що його планував (чи то не планував, уже й не згадаю) розгорнути у новелу.
Десятирічний хлопчик вчився їздити на ровері. Не втримав рівноваги й упав. Батько-інтелектуал, втішаючи сина, прочитав йому цілу лекцію про те, що велосипеди – це дуже складні й примхливі машини, до яких не варто ставитися легковажно. Що для успішного пересування велосипедом треба відповідально підготуватися. Для початку – добре вивчити їхню механіку. А паралельно з наукою, за допомогою спеціальних вправ, натренувати вестибулярний апарат. І лише потім сідати та їхати.
Хлопець виявився не без кебети. Він зрозумів стрижневий меседж батькової лекції, склав план приборкання велосипедної стихії та приступив до його виконання. Протягом двох перших років він вивчив загальну та спеціальну теорію велосипедної механіки. За чотири роки він уже знав напам’ять історію створення біциклу та особливості всіх марок та типів велосипедів, які коли-небудь випускалися або проєктувалися. Проте на ровера сідати не ризикував, продовжуючи вдосконалювати свої знання та пірнати у найглибші та найжахливіші таємниці двоколісного пристрою.
У сімнадцять років він написав наукову статтю про загальні тенденції розвитку роверів та передбачив конструктивні особливості велосипедів майбутнього. Стаття мала резонанс у науковому світі. Кілька підстаркуватих академіків та колишніх чемпіонів-велосипедистів написали схвальні відгуки, де звернули увагу на надзвичайну ерудованість та нетривіальні думки молодого дослідника. Один з рецензентів почав узагальнювати й припустив, що стаття є заявкою на створення самобутньої “філософії велосипеду”.
Герой цієї історії, як уже здогадалися читачі, так ніколи й не сів за кермо предмету свого дослідження. Та у цьому вже й не було необхідності. Він написав кандидатську та докторську дисертації з велосипедознавства, став визнаним авторитетом в цій галузі, академіком, заснував наукову школу та премію свого імені, звільнену від прибуткового податку.
Навколо наукового доробку нашого героя розгорнулася широка суспільна полеміка. Частина її учасників, яку поважні науковці означили як “несистемну вулицю”, сміялася з самого факту існування наукової школи велосипедознавства, та пропонувала її засновнику просто проїхатися на ровері, щоби довести спроможність користуватися предметом свого дослідження. Співробітники академіка не знали, звідки “вулиця” довідалася про те, що їхній шеф не вміє їздити на велосипеді. Але вони злютували свої лави й дали гідну відсіч інсинуаторам.
У медіа з’явилися десятки інтерв’ю та дописів, які жорстко критикували вульгарне використання велосипедів людьми, які не прочитали жодної наукової праці корифея велосипедознавства. Захисники академіка слушно зауважували, що наявність велосипедів у неосвічених громадян наражає на небезпеку сотні тисяч людей, які ходять вулицями поряд з ганебним і кривавим явищем “вульгарного велосипедизму”.
Ці заяви з’явилися якраз перед черговими виборами. Низка впливових політиків підтримала академіка та прихильників наукового та соціально відповідального підходу до велосипедів. Політики побудували свої передвиборчі кампанії на жорсткій критиці вульгарної велосипедистики, перемогли та утворили у парламенті коаліцію “Безпечні колеса”.
Не дивно, що на подальші дослідження академіку виділили державні та міжнародні гранти. Постав інститут, де поважні спеціалісти викладали два десятки наукових дисциплін, пов’язаних з велосипедами (серед них такі серйозні та суспільно корисні науки, як загальну і спеціальну циклістику, порівняльне велосипедознавство, велотраєкторознавство, біциклірну деонтологію та філософію м’язового руху).
Притча закінчується банально. До двору одного з вишів, де вивчають наукове роверознавство, заїжджає хлопчик на велосипеді і демонструє викладачам та студентам свій вульгарний дворовий пілотаж. Він крутиться на одному колесі, перестрибує через рівчаки і не падає. У цій виставі є естетика руху, яку неможливо не помітити. Що робить її ще більш провокаційною та блюзнірською.
Студенти, викладачі та доценти обурюються від такої наруги над фундаментальними засадами, професори викликають охорону, а сам академік, корифей і “галузевий бог” втішає себе тим, що хлопчик на велосипеді – лише спокуса, яку Батько Оман посилає до нього, піддаючи випробуванню його святу віру у те, що досконале володіння велосипедом є наслідком багаторічної теоретичної підготовки. За кілька хвилин охорона припиняє злочинну виставу і передає провокатора до рук поліції.
Присутні аплодують.
Зазвичай висновком з подібної притчі є визнання недалекої правди про те, що, мовляв, безглуздою є теорія, відірвана від практики і перетворена на самодостатнє мудрування. Можна ще згадати корупцію, яка завжди прихильна до безглуздої “науковості”, та чиновників, яким потрібні псевдонаукові авторитети для прикриття сумнівних оборудок. Але все це знов-таки дуже банальне й тисячі разів обговорене.
Мене ж у цій історії бентежить інше. Якби той перший хлопчик не впав з велосипеда й навчився собі кататися, він би залишився пересічною людиною, яких є мільйони. Не став би академіком й не створив би свого суверенного світу наукової велосипедистики.
Фантазія про засновника роверології, як на мене, є романтичною історією побудови альтернативи реальності. Історією людської впертості, яка змагається з тим, що ми звикли називати “очевидністю” або “реальністю”.
Замок Нойшванштайн божевільного короля Людвига Баварського, герметична поезія Єйтса, Вежа Ворденкліф винахідника Ніколи Тесли, теорія виховання рослин Трохима Лисенка, республіка Фіуме поета Габріеле д’Аннунціо та всі варіанти вічного двигуна також були спробами подолати реальність. Ту причинно-наслідкову тотальність, у якій ялинка вперто не хоче родити яблука, енергія не передається на глобальні відстані без дротів, а люди їздять на умовно стабілізованих двоколісних засобах пересування.
Зрозуміло, що про системне подолання реальності в жодному випадку не йдеться. Може йтися лише про окремі маніфестації нераціонального, від яких залишаються іноді легенди, іноді анекдоти, іноді бридкий присмак, а іноді й гори трупів.
А ще ці маніфестації завжди пов’язані з особистою волею й лише на історично незначний час отримують підтримку або групи романтичних ентузіастів, або божевільного тирана, або не менш божевільного спонсора.
Є підозра, що в світі, де “коротка воля” стає все більш безальтернативною, кожний вихід за межі раціонального та загальноприйнятого обов’язково перетворюється на безнадійну гру з Хаосом. І тоді у всіх нас є лише два виходи: або підписати договір з божевільною системою й тим відразу, без бою, визнати свою поразку, або ж вийти на ігрове поле Хаосу, щоби гарантовано програти йому все, що можна програти, зі своєю поразкою включно.
Другий варіант може виправдати лише те, що після програшу на полі гри залишається або казковий Нойшванштайн (якщо ти король), або купка текстів (якщо ти поет або містик). Без відповіді зависає тільки одне запитання: “А яке-таке вікопомне залишається від селекціонера-недоучки?”
