Про панцерний потяг

Як виявилося, Путін дедалі частіше використовує броньований потяг (також “спец”), замаскований під звичайний пасажирський. Подейкують, що з осені минулого року бункерний мешканець дістається до своїх улюблених резиденцій “Бочаров ручей” і “Валдай” виключно цим транспортним засобом. Скажімо так: доволі екзотичним і архаїчним як для сучасного державного діяча.

Навіть дещо кумедним.

Дослідники припустили, що головним мотивом такої зміни в транспортних пріоритетах є намагання уникнути ліквідації. Можливо, це їхнє припущення побудовано на історичних аналогіях. Зокрема, спирається на історію північнокорейських правителів із родини Кім, які не користувалися і не користуються досі літаками з огляду на те, що їхній “головний ворог” — Сполучені Штати — володіє не лише найпотужнішими на планеті військово-повітряними силами, але й різноманітними засобами ураження крилатих апаратів на значній відстані.

Також варто згадати, що Сталін, якого теперішній кремлівський лідер явно наслідує, також, якщо міг, уникав повітряних перельотів. Його біографи стверджують, що товариш Сталін лише один-єдиний раз скористався можливостями радянської авіації — коли 1943 року відвідав конференцію в Тегерані, де зустрівся з Рузвельтом і Черчиллем.

Усі інші переміщення на далекі відстані обережний — радше навіть помисливий і хворий на параною — голова Раднаркому здійснював у збудованому ленінградськими зброярами панцерному потягу. Синьокашкетники Кабурова й Абакумова ретельно “вичищали” територію вздовж маршруту радянського генералісимуса, включно з примусовим (проте тимчасовим) відселенням тих посполитих, яким не пощастило жити менш як за 200 метрів від залізничної колії. І, кажуть, не робили жодних винятків для дітей, старих та інвалідів.

Темно-сірий потяг-примара зі “сліпими” вікнами та замаскованими люками-амбразурами, що проповзає знелюдненими просторами радянської імперії, — один із відомих символів присмеркової сталінської доби.

Вагони путінської залізничної примари помальовані в стандартні кольори російської залізниці— у світло-сіре із червоним. Спецпотяг можна ідентифікувати лише за тим, що в кожного з його вагонів не чотири, а шість пар коліс. А ще на даху одного з тих вагонів уважне око може побачити антенні кожухи та принагідну апаратуру станції спеціального зв’язку.

Усе-таки, гадаю, не питання безпеки були в пріоритеті, коли Путін вибирав між літаком авіазагону “Росія” і потягом. Головною проблемою диктатора, як відомо, є підупале здоров’я. З кожним роком зменшуються інтервали між циклами хімієтерапії. Відповідно, імунітет слабшає, зовсім зникає. Усе строгішими стають вимоги до стерильності навколишнього середовища. Дедалі частіше оригінального президента Росії на публічних заходах і на зустрічах підміняють допельгангери.

Зрозуміло, що в потягу забезпечити стерильність середовища й медичний догляд набагато легше, ніж у літаку. У потягу, серед іншого, можна обладнати повноцінний сучасний лікарняний модуль, виділити окремі салони для команди медиків і перевіреної на патогенність обслуги. А вентиляцію вагонів-апартаментів повністю відокремити від загального вентиляційного контуру.

Однакпоїзд у XXI столітті, на відміну від доби Сталіна й Гітлера, не вважається безпечнішим за повітряний лайнер. Надійність літаків, призначених для перевезення урядовців, дуже висока. Якщо, звісно, не брати до уваги державний авіаційний тероризм на штиб Смоленської катастрофи у квітні 2010 року.

А ще не варто забувати, що сучасні урядові літаки обладнані рятувальними капсулами з резервованими парашутними системами, що суттєво зменшує ризики для перших осіб держави.

Атакувати урядовий літак керованою ракетою теоретично можна. Але на практиці це потребує злагоджених дій щонайменше двох груп спеціалістів із сучасними ПЗРК, дислокованих поблизу урядового аеродрому та, відповідно, логістично скоординованих із групами забезпечення та евакуації. А ще ці гіпотетичні стрільці-зенітники мають ідентифікувати президентський літак серед десятків інших і встигнути вразити його впродовж тих 20–30 секунд, коли він перебуває в зоні досяжності на злеті або під час зниження на посадкову смугу.

Тож “поїздна” тема в життєвих присмерках володаря 130 мільйонів державних рабів з’явилася, найімовірніше, не через страх перед ракетами, дронами, плазмовою зброєю і космічними лазерами американських шпигунів. Він боїться хіба що тих хлопців із ПЗРК, які виконують накази не Байдена, а такого собі “колективного Патрушева” або ж “колективного Пригожина”. Ці дійсно здатні завалити його Ту-214 хоч на злеті, а хоч на зниженні.

Панцирні потяги сучасних диктаторів також є складними цілями для диверсантів. Вони, зрозуміло, не зупиняються на проміжних станціях. Попереду завжди рухається ще один поїзд із протимінними радарами та антидиверсійними загонами, здатними відбити раптовий напад і відтак ефективно переслідувати нападників десятки кілометрів. Безпосередньо за маршрутом здійснюється попередній контроль місцевості, відстежується через камери та перевіряється будь-яка підозріла активність поблизу самої колії та в тих небезпечних місцях, де близька забудова, яри, горби або ж густа рослинність здатні стати схованкою ДРГ.

Теоретичнопід колією можна встановити пристрій, що буде здатний пробити 55-мм комбіновану броньову плиту на днівагона-апартаментів. Такі потужні кумулятивні міни в немагнітному корпусі є складними й важкими (до 120 кг) агрегатами, що їх неможливо виготовити в гаражі. Їх потрібно цілими або ж розібраними доправити на територію ворожої держави, що є нелегкою справою навіть для високопрофесійних розвідників.

Саме ж знищення панцирного потяга теоретично має вигляд операції, що складається щонайменше з двох етапів. Спочатку потрібно прикріпити до поїзда “маячок”. Це потребує високотехнологічного пристрою, схованого, скажімо, десь на високому дереві поблизу залізничної колії. Пристрій у зручний момент має скерувати в бік панцерного поїзда крихітний коптер, а той своєю чергою вистрелити в нього мініатюрним “маячком-причепою”. Сигнал “маячка” має бути змодульований так, щоби його не ідентифікували охоронні системи.

На другому етапі диверсійна група технічного забезпечення, замаскована під залізничників, має провести, скажімо так, незаплановані дорожні роботи. Розмістити під колією на значній глибині (1,5–2 м від поверхні) кілька потужних мін з ефективним антирадарним покриттям. Міни мають складатися з двох модулів: герметичного пластикового корпусу з “мінометним” механізмом та ударної частини з кумулятивним зарядом. У момент проходження “маячка” над другою або третьою міною всі міни синхронізуються власною автоматикою та одночасно вистрелюють ударні частини, що проривають шар ґрунту, руйнують шпали та доставляють кумулятивні заряди до броньових плит, що захищають зі сподувагони-апартаменти.

Кумулятивні головки вдаряються в броньові плити, пропалюють їх, а відтак випалюють салони вагонів-апартаментів термобаричним зарядом. Вуаля.

Для здійснення такої операції необхідно, по-перше, мати просунуті диверсійні технології. А по-друге, глибоко й агентурно проникнути в корумповані структури для того, щоби ті, хто мав помітити “незаплановані дорожні роботи”, просто їх не помітили. Проте ані перше, ані друге не є проблемою для сучасних розвідувальних спільнот.

А ще хтось скаже, що викладене вище більше нагадує сценарій бойовика, аніж реальний план знищення якогось східного деспота, одержимого панцерними потягами.

Звісно, ми ж лише теоретизуємо.