Про пасивний спротив

Про пасивний спротив
Зловив себе на тому, що в останні тижні часто-густо обговорюю з друзями теми, об’єднані “філософією ізоляції”. Під час однієї з таких розмов N порівняв пандемію з окупаційним режимом.“Невдовзі буде два роки,як ковід змусив нас піти в підпілля”, – підсумував він.Інший приятель запропонував не розвивати тему далі. Мовляв, зараз договоримося до того, що антивакси – це такі собі колаборанти, які без спротиву прийняли вірусну окупацію. На що N махнув рукою: головне, сказав N, аби не довелося, бува, йти партизанити вже не зі шприцами, а з автоматами та РПГ. Або ж десь, якомога далі від ворожих комендатур і блокпостів, альтернативно робити щось кориснемабуть,для майбутніх генерацій українців.

Усім присутнім після цих слів стало якось ніяково. Усі присутні подивилися одне на одного і зрозуміли, що добрий застільний настрій врізав дуба.

Тут треба уточнити, що розмова відбувалася тоді, коли у всіх соцмережах ширили й коментували мапу України з багатьма червоними та коричневими стрілками, що мали позначати напрямки наступу російських батальйонно-тактичних груп і етапи окупації нашої території.

Тобто тоді, коли знову і вже, як ми знаємо, не вперше за останні роки на обрії виникла мара окупації. З її майже гамлетівським “бути чи не бути”. З неминучим генеральним вибором: спротив або еміграція. А також із двома варіантами для тих, хто вибере перше: пасивний спротив або активний. І з двома варіантами пасивного спротиву: емоційним та інтелектуальним.

Найважче, мабуть, уявити стан емпата або ж меланхоліка, який під тиском обставин вибрав би для себе варіант пасивного спротиву окупації. І тут уяві мало чим допоможе дворічний досвід пандемії. Адже спектр емоцій, породжених санітарною ізоляцією, і близько не стоїть поряд із тими екзистенційними травмами, що супроводжують перебування під репресивною владою ворога. Та ще й такого, який претендує на спільну з тобою ідентичність і втілює в собі інерцію спільного минулого. Того минулого, яке, попри усю свою минулість і позаминулість,завжди готове випірнути в теперішньому. Бо ж спирається воно на найпростіші, базові інстинкти людської маси. На тваринний страх перед тупою силою, на невмирущу класову заздрість, на примітивний колективізм і на совково-народницькі шаблони “будь прощє”, “нє висовивайся”, “ано тєбє нада”.

А ще емоційній людині не порадиш щось на кшталт: створи собі ілюзію, що окупантів не існує. Емоційна людина навіть тепер, коли реального окупанта ще немає і невідомо, чи він буде, схильна вірити в рептилоїдів, чипування та навіювання через смартфони. Що вже казати про ситуацію, коли вулицею рушить багатотонний ворожий танк, від ваги якого затрясеться будинок, а з кухонних антресолей попадають келихи.

Звісно, холодним інтелектуалам простіше. Згідно із сюжетом “Декамерона”, кумедні новели розповідають просто посеред міста, охопленого чумою. В окупованому нацистами Парижі Жан-Поль Сартр писав своє “Буття й ніщо”. І незле написав. А ще я завжди згадую філософа Гайдеґґера.

Коли дивізії союзників весною 1945-го підходили до швабського Фрайбурга, десять професорів тамтешнього університету разом зі своїми студентами залишили розворушенемобілізацією містечко й піднялися на вітряну верховину Шварцвальду. Туди, де й нині стоїть мальовничий замок Вільденштайн, що за давніх часів належав дому Фюрстенберґів.

Серед тих десяти був і Мартін Гайдеґґер. Поки французи в долині долали спротив фольксштурму та наступали на вузловий Зігмарінген, філософ у трактирі, збудованому біля замкових мурів, читав студентам лекції. Серед тем він вибрав, зокрема, “Критику чистого розуму”Канта, поезію Гельдерліна та історію середньовічної думки. У гірській криївці бракувало харчів, але лекції – про що й через десятиліття згадували запрошені до Вільденштайну студенти – незле відвертали від голоду, внутрішньої істерики та думок про те, що відбувається унизу. Професор Гайдеґґер, попри свої соціал-націоналістські симпатії, був видатним мислителем і неабияким лектором.

Інтелектуали, кажуть історики, перед лицем історичноїнебезпеки схильні до еміграції. Проте коли емігрують, невблаганно заздрять тим, хто вибрав підпілля. Як свідчить сумний досвід минулого століття, еміграція розпорошує та атомізує. Натомість навіть пасивний спротив окупантам створює злютовані групи та команди з тих осіб, які в іншій ситуації ніколи, за жодних обставин не з’єдналися б у якусь притомну спільноту.

Еміграція – сад тих життєвих стежок, які невмолимо розбігаються в географічну нескінченність. Підпілля навпаки все звужує. Підпілля сплутує нитки в мотки.

Колись я ризикнув на такі метафори: “Підпілля і є кублом, – писав я. – Зі всіма наслідками покублення та зкублованості. Себто з доленосними наслідками багатовекторного ураження одною цеглою. Ураження такою собі неймовірною, невідворотною, несамовитою та неможливою цеглиною, котра падає на всі голови одночасно”. Спочатку я вельми нерозважливо написав “зі щасливим свистом падає”. Але чи має право письменник, навіть за безвідповідальної доби Гіпермодерну, єднати цеглину зі щастям?Не впевнений.

У шпигунських мемуарах та історичних дослідженнях стверджується, що під час таємних операцій Другої світової війни професійним розвідникам усіх держав їхні керівники та планувальники спецоперацій не рекомендували без крайньої на те необхідності контактувати з місцевими партизанами та підпільниками.

Хоча, на перший погляд, що може бути природнішим, аніж співпраця шпигуна-резидента з дружньою підпільною організацією? Тим більше,коли вони діють на одній території й мають єдину кінцеву мету. Але якщо добре розмислити – рекомендації не марні.

У шпигуна й підпільника мають бути принципово різні стани свідомості. Ролі цих персонажів вселенської драми “не збігаються”за багатьма профілями, бо вони належать до різних світів. Шпигун просто виконує свою роботу. Небезпечну, нечисту й добре оплачувану. Натомість підпільник сам вибирає собі позицію. Але думає, що то й не позиція зовсім, а ціла доля. У його світі іманентного спротиву жодна конкретна “робота”не має імперативного сенсу. Справжній підпільник чинить спротив, як дихає.

Підпільник протистоїть усім можливим соціальним машинам. І робить ценавіть не романтикою спротиву, не рольовою наближеністю до героїв Шервудського лісу, а особливим “рослинним”– належним пасивному спротиву – прониканням до всіх шпарин суспільного механізму окупації.

Можливо,тому серед підпільників завжди переважає молодь. Молоді гнучкі. Вони швидко переходять буттєвий кордон між пасивним та активним спротивом. Молодому (молодій) легше відчути себе “рослиною під асфальтом”. Адже після тридцяти починаєш розуміти час уже не як живу послідовність подій і вчинків, а скоріше як праву частину рівняння, де замість “іксів” та “ігреків” – просте число.

Тому інтелектуалу, що не потрапив до еміграції, властиво вибирати пасивний спротив. Думати не про закладення бомби під ворожий штаб, а про майбутнє своєї культури. Збирати навколо себе послідовників – таких самих людей пасивного спротиву. Читати лекції. Економлячи харчі, розповідати про Іммануїла Канта та поетів-романтиків таким самим охопленим тихою панікою та збайдужілим від постійного стресу людям. Тим, яких, як і тебе самого, захопила зненацька стихія агресивного поглинання.

Я міг би у фіналі цих роздумів написати: “От для цього, власне, і потрібні такі декоративні дрібниці, як гірський замок у верхів’ях Дунаю, десяток-другий відданих студентів і чужа армія десь у долині”. Але насправді нам невдовзі може знадобитися будиночок у верхів’ях Пруту. І зовсім не як декоративна дрібниця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Феномен і настрій Сходи, що ведуть до підвалу