By 
Українці люблять сперечатися через будь-що, принагідно звинувачуючи одне одного в розведенні “срачів”. Та чи кожному бурхливому обговоренню можна й доречно вішати такий ярлик?
Дискусія VS “срач”
Насамперед хотілося б сказати, що не кожна суперечка в інтернеті — це неодмінно “срач”, не завжди це “відвернення уваги” чи “хайпування на темі”. А критика чиєїсь діяльності — це не обов’язково “хейт”. Сама собою наявність дискусій є радше плюсом, а не мінусом. Якщо люди мають свою думку й можуть її вільно висловлювати, то чом би й ні? Ми ж не Росія, врешті-решт.
Якщо ж хтось хоче знецінити обговорювану тему, то немає простішого способу, як “стати над сутичкою” і зверхньо кинути в котел спору свій вердикт — “срач”. Ну або сакраментальне “хіба в державі інших проблем немає?”. Але от що справді видається важливим і чого дуже часто бракує — це культура дискусії, коли під час суперечки намагаються знайти істину, а не принизити і знищити опонента. Якщо, звісно, не йдеться про росіян, відвертих зрадників і колаборантів. Часто ж українці сваряться між собою так, що й зовнішніх ворогів не треба.
Що тоді відрізняє здорову дискусію від нездорової? Можливо, необґрунтований перехід на особистості замість обговорення аргументів по суті й маніпулятивне зміщення уваги. Як-от коли в дискусії про фемінітиви не обговорюють особливості словотвору й те, які суфікси найбільш органічні для української мови, коли і як їх доречно використовувати, а плюються жовчю в збірний образ “запеклих феміністок” або окремих захисників чи захисниць будь-яких аспектів прав жінок.
Особливістю інтернет-баталій є певна дистанційованість і навіть анонімність. Як наслідок, люди можуть писати одне одному жахливі речі, які б ніколи не сказали в очі під час живого спілкування. Також градус напруги й токсичність баталій можуть штучно підіймати різноманітні боти, особливо якщо тема політична або ж використовується для політичної боротьби.
Окрема проблема — це коротка пам’ять. Коли пристрасті вляглися, усі сказали все, що хотіли, люди можуть радо переходити на інші теми, хоча проблема насправді зовсім не вирішена.
Коли сексизм затіняє інші проблеми
Один із гучних скандалів цього року був пов’язаний із пресофіцеркою управління Держприкордонслужби в Одесі Іванною Плантовською, яка в соцмережах похизувалася відвертими фотографіями зі свого відпочинку в Парижі.
Були й ті, хто став на її захист: мовляв, жінка має право бути сексуальною. Так, жінка має право бути сексуальною і навіть вульгарною, якщо того бажає. Поганий смак, тяжіння до показушної естетики “дорого-багато”— це не злочин. А от брак відчуття міри й доречності моменту, нерозуміння суспільної відповідальності за свій публічний образ для людини на державній посаді хоч і не злочин, але все-таки серйозний прокол і удар по репутації.
У зв’язку із цим наступне, уже більш конкретне запитання: чи відповідає спосіб життя і витрати рівню доходів такої людини? Не кажучи вже про те, що в умовах воєнного стану є певні обмеження на виїзд військовослужбовців за кордон. Але прикро, що в цій історії обговорення більше сконцентрувалося якраз навколо зовнішності пресофіцерки.
До речі, це не єдиний скандал у цій структурі. У начальника Південного регіонального управління ДПСУ генерал-майора Сергія Мула під час обшуків знайшли незадеклароване майно, 40 мільйонів гривень готівкою і сотні тисяч в іноземній валюті, а також паспорт громадянина Колумбії на ім’я Хорхе Фернандеса. У зв’язку із цим йому повідомили про підозру.
Плантовську ж після обговоренняв соцмережах спочатку перевели з Одеси до Житомира, а згодом звільнили з військової служби. Невідомо, чи зробила фігурантка цієї історії для себе етичні висновки, але хочеться, щоб її звільнення не стало яскравою сатисфакцією для обуреної громадськості й не затьмарило розслідування можливих корупційних схем у відомстві.
“Срачі”, що розкривають суспільні гнійники
Нещодавно мережу сколихнула новина про молодиків, яких звинуватили в тому, що вони підпоювали дівчат, накачували їх транквілізаторами, після чого знущалися з них на камеру, виставляючи записи в інстаграм і в закриті телеграм-групи. Поліція вже розпочала кримінальне провадження, двом із цих молодиків оголосили підозру, а організатора вечірок узяли під варту.
Але ця історія відкрила справжній портал у пекло. Ні, вражає не те, що є якісь такі конкретні негідники, а те, що в цих “блогерів”, які транслюють своїй аудиторії такі моделі поведінки й таке ставлення до жінок, тисячі підписників. І що так багато людей висловилися на їхню підтримку, а ще більше, мабуть, звинуватили дівчат у тому, щоті “самі винні”. Особливо дикий вигляд це має в контексті того, що Україна зараз воює з несамовитою ордою, сімейні цінності якої базуються на постулаті “б’є — значить любить”, і відомо про численні випадки зґвалтувань українських жінок на окупованих Росією територіях.
Можливо, завдяки резонансу цієї історії дехто вперше дізнався про поняття віктимблеймінгу — це коли жертву злочину звинувачують у тому, що з нею сталося, і задумався про те, що це не нормально для цивілізованого суспільства. Але все ще є люди, які в жертви зґвалтування передусім поцікавляться, “у що вона була одягнена”. І завдяки тому, що соцмережі дають усім рівні можливості висловитися, багато з таких “моралістів” показали себе. Жодних наслідків для них не буде, хіба що їхні друзі, родичі чи знайомі зможуть зробити для себе певні висновки.
Ця історія оголила не одну важливу проблему, починаючи від необхідності нормальної сексуальної освіти в школах. Ще одна дикість — це пропозиції відправити зловмисників на фронт, наче служба в армії — не почесний обов’язок громадянина, а виправна колонія. Цілком можливо, що з такими ідеями виступають люди, які самі “вірять у ЗСУ” й “чекають на перемогу”. Під час обшуку молодикам таки вручили повістки, хоча потім у військкоматі запевняли, що це не “метод покарання”, а вимушений захід, оскільки вони “раніше могли не повідомити про зміну місця проживання”. Можливо, “срач” навколо цієї теми не був даремний, якщо хтось нарешті навчиться відрізняти чорне від білого й перестане принижувати бійців ЗСУ, ставлячи їх в один ряд із тими, кому місце в тюрмі.
