By 
Великдень промайнув майже непомітно, хоча в дитинстві мені це свято видавалося дуже довгим. Тривалий час люди заходили в цей празник через піст або регулярні відвідування храмів, де треба було бити поклони. Мама казала, що це важливо, а ми мусили виконувати ритуал. “Претерпівий за нас страсті, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас…” – казали ми й били ці незрозумілі поклони. Ми коптили м’ясо, бо за Союзу купити нормальну шинку чи ковбасу було складно, тож усі раптом перетворювалися на “кобасярників”. Ми з татом чистили кишки, готували фарш, набивали “кобасінки”, несли до “слябого” в п’єц (татів колега, якого прозвали за методом чищення кишок – слябування), коптили й тішилися, що вдома буде “мнєсо”.
Потім приходив Чистий четвер, далі Страсна п’ятниця, коли всі йдуть до плащаниці, ну і важливий день освячування пасок у суботу. У Галичині чомусь це роблять у суботу, зазвичай повітря пахне дощем і теплом, а люди вдягають найкраще. Усі хочуть, щоб їх добре покропили, не лише їжу, а все-все. Далі неділя, багато їжі. У моєму містечку, де колись стояла “залізна дивізія” й було багато зброї, люди стріляли з усього, що мали, “во славу воскреслого Бога”. Ми, малі пацани, робили вибухові пакети, потрошили танкові міни й витягали звідти трубчастий порох, який у нас називали “макаронами”. Запаливши край цієї “макаронини”, можна було вдихнути жар так, що полум’я входило всередину трубки, і тоді треба було вчасно підкинути цю штуку в повітря, де вона розривалася і влаштовувала радісний вибух. Якщо ж ти забарився, то ця “макаронина” розривалася в тебе в роті, спричиняючи багато неприємних “післясмаків”. Ми діставали бойові патрони й кидали їх у полум’я біля церкви, чекаючи на постріли і сподіваючись, що нікого не вб’є. У моєму дитинстві щороку на Великдень хтось “підривався”, а в школі нам проводили уроки про те, як поводитися із вогнепальною зброєю, і рекомендували здати все, що ми наміняли за алкоголь чи значки у військових. Але чомусь ніхто зброю не здавав…
Після неділі наступав Обливаний понеділок, і ми нещадно поливали жінок і дівчат, які мали необережність вийти з дому на вулицю. Ми завчасно готувалися й купували в аптеці дитячу присипку, синьку чи інші пластикові пляшки, у яких можна було робити отвори й використовувати для “псикання”. Кожний воїн мав кілька “псикалок”, а оскільки в містечку було багато водяних колонок на вулицях, то можна було бігати цілий день і обливатися водою. Усе це переростало в локальні війни між районами й навіть більш масштабні бійки. А ввечері ритуальні бійки продовжувалися між старшими хлопцями, які ходили в гості, їли-пили, ну а потім зганяли радість Воскресіння Христового на опонентах.
Одним словом, у Великдень ми входили довго і виходили з нього довго, зализуючи рани й доїдаючи все завчасно наготоване. У мене це свято пов’язувалося власне з ось цими елементами: весна, радість, бійки, обливання, стріляння, багато їжі, а згодом і алкоголю. Стояння в церкві пригадую, але не проповіді, крім хіба заїжджених фраз про те, що Христос Воскрес. А ми малі сміялися й казали: “Воістину ковбаса”.
Ну а тепер усе якось стало стисло і скомпресовано. Паску й ковбаску ми купуємо в крамниці, до плащаниці якось рідко ходимо, Чистий четвер не є чистим, а в неділю просто їмо й не стріляємо. Нудьга та й годі. Але з віком приходить увага до проповідей. Цього року мені запам’яталися дві: про війну й радість. Наш друг, уніатський отець, після служби в Страсну п’ятницю оголосив непафосну, але цінну промову. Він сказав, що Христос має оцю знамениту фразу про те, що він приніс нам війну, а не мир. Довгий час я не розумів цієї тези й навіть вважав її шкідливою, бо мені здавалося, що цей мілітаризм освячував вбивства і хрестові походи. Але отець роз’яснив, що цю фразу Христа можна розуміти метафорично – він закликає ігнорувати матеріальний, тваринний світ, коли людина забезпечує власні потреби, оточує себе затишним миром і духовно засинає. Тож коли Христос каже, що не мир приніс, то має на увазі, що не дасть нам заспокоїтись і жити тваринним життям, бо людина є істотою духовною. І щоб не заснути, вона має вести духовну війну, найперше, напевно, із собою – боротися за спасіння душі.
За день до цього я слухав розмову двох розумних чоловіків, які говорили про те, що сучасність (чи модерність) створила двох монстрів: систематизований і структурований Захід із його ідеєю загального достатку й безладну та демонічну росію, де прагнення до смерті перетворили на офіційну ідеологію. В обох цих наслідках модернізму відбуваються процеси дегуманізації: в одному через перетворення людини на елемент “спільноти спектаклю” та споживання, а в іншому – через трансформацію людини в зомбі, що прагне крові та знищення всього живого. Символічна війна між ось цим Заходом (надмірним порядком) і Сходом (схильністю до танатосу) розгортається реалістичною війною в Україні. І ми теж бачимо, як частина наших громадян лине до ситого Заходу, а частина хоче розчинитися в смертоносному Мордорі та середньовічному православ’ї. У цьому контексті проповідь мого знайомого отця про “мир і війну” Христа нагадала мені, що марно шукати щастя як на Сході, так і на Заході – щастя полягає у відмові від матеріального, тваринного світу, від “сну”, від життя без духовності.
Інший проповідник, який не належить до церкви, сказав теж важливу тезу на Великдень. Вона ніби продовжувала проповідь мого друга-священника, але він говорив про страх. Колективний Захід боїться втратити своє матеріальне життя, комфорт і достаток. У росії, навпаки, є страх перед вітальністю життя. Вона намагається подолати його, лякаючи всіх атомною бомбою, перспективою знищення світу.
Протилежністю страху нібито є сміливість, безстрашність, але наш проповідник нагадав, що це лише інструмент досягнення цілі. Насправді антитеза до смерті і страху – це радість! Це та радість, про яку ми говоримо в молитві “радуйся, благодатна Маріє”. Це радість апостолів, які, злякавшись смерті Христа, навіть не прийшли його поховати, але після того, як до них з’явився воскреслий Бог, вони возрадувалися й чинили геройські вчинки, віддавали життя за вчення Ісуса. Ця радість звільнила їх від страху перед небуттям і смертю. Війна, яку приніс нам Христос, заповідаючи, що він проти тваринного, матеріального світу, полягає у віднайденні цієї радості. Війна реальна, яку ми зараз усі проживаємо, – це теж персональна голгофа, і кожен може обрати: хоче він жити й битися за спасіння чи мати мир і заснути назавжди.
