By 
Вшанування загиблих військових пристунє майже у всіх культурах. За язичницьких часів культ мертвих “великих воїнів” був одним з обрядових стовпів існування й самовідтворення військової касти. Схожі культи, серед іншого, були міцно пов’язані з містеріями різноманітних божеств: від ассирійського Ашшура та римського Юпітера до гнівних втілень Шиви й Калі.
За доби нових світових релігій специфічні кастові культи занепали майже всюди, окрім Індії та Південно-Східної Азії. Пам’ять про героїв поступово перейшла до сфер компетенції державної бюрократії, церков, громадських організацій і приватних ініціатив. До кінця ХІХ століття ритуально-обрядовий складник європейської й американської колективної пам’яті про загиблих військових загалом не виходив за межі історичного символізму, що його підтримували державні структури задля національної консолідації та патріотичного виховання.
Піонером у створенні новочасного культу героїв стала Японія. У 1874 році імператор Мейдзі, божественний “батько” модерного японського мілітаризму, здійснив безпрецедентний візит до святилища Ясукуні. Там він виконав ритуал вшанування душ загиблих воїнів. З погляду вчення Синто живе божество цим своїм вчинком визнало загиблих воїнів рівними собі, себто богами. До 1945 року храм Ясукуні, де зберігалися святині імператорської династії, залишався офіційним культовим центром не лише самурайської касти, а й цілої японської армії. Це був принциповий момент “апгрейду” древньої кастової традиції в ранг національної.
У Європі модерні культи померлих героїв виникли після Першої світової. Мільйонні жертви Великої війни вимагали від офіційних речників націй певного “ритуального напруження” для гідного вшанування пам’яті загиблих. Вимагали чогось незвичайного. Чогось належного вічності.
У листопаді 1923 року за ініціативою скульптора Грегуара в Парижі біля Тріумфальної арки на честь французьких солдатів, що віддали свої життя за Республіку, було запалено “вічний вогонь”. Невдовзі такі вогні спалахнули й в інших країнах. Це був час кардинального переосмислення історії в поняттях і форматах дискурсу Модерну. Відповідно і прадавні індоєвропейські ритуали священного вогню почали використовувати для ствердження “нової релігійності”, “релігійності Модерну”, що ситуаційно замешкала на дискурсивному перехресті політики, неоязичництва, націоналізму й окультизму.
Зрозуміло, що гітлерівський Рейх не міг залишитися осторонь нової тенденції. І не залишився. У листопаді 1935 року труни 16 загиблих під час Пивного путчу нацистів перенесли на мюнхенську площу Кеніґсплац, де в псевдоахеменідському стилі збудували два такі собі “храми шани” (Ehrentempel). В одному з них зберігалася нацистська культова реліквія – “прапор крові” (Blutfahne), яку використовували для військово-окультних (фактично квазірелігійних) обрядів. Є підозра, що некрофільські святилища на Кеніґсплаці пізніше стали взірцями для творців радянських і російських “победобесных” капищ.
Німецькі нацисти впевнено рухалися в бік створення повноцінної державної неоязичницької мілітаристської релігії, але історія не дала їм часу для остаточного форматування цього проєкту, що його планувалося “центрувати” ритуалами й “жрецькою” ієрархією військово-окультного ордену СС. Парадоксально, проте очікувано: справжніми спадкоємцями ненародженої квазірелігійної системи Гіммлера й Гейдріха стали не групи неонацистів і радикальних нативістів, а ідеологи радянського мілітаризму, пропагандистськи позиціонованого саме як переможця нацизму.
“Победобесие” почало кристалізуватися після смерті Сталіна. Генералісимус принципово не підтримував створення радянського культу мертвих. На це було кілька причин. По-перше, Сталін не бажав, щоб шанування загиблих конкурувало з поклонінням його персоні. По-друге, тоді ще були свіжими жахи війни. Сталін розумів, що ще не час вкривати їх культовим “глянцем”. Що безмежне прославлення “Великої Перемоги” буде нестерпно тхнути похабщиною на тлі зруйнованих міст і сотень тисяч інвалідів, які просили милостиню на ринках і вокзалах післявоєнного СРСР.
Тому час народження культу слід віднести до епохи Хрущова. Саме тоді запалали перші радянські “вічні вогні”. А скульптор Євгеній Вучетич почав будувати монструозний меморіал на Мамаєвому кургані – головне капище. У листопаді 1957 року зайнявся “вічний вогонь” на Марсовому полі в Ленінграді, в 1958-му – на Малаховому кургані в Севастополі, в 1960-му – у Калінінграді, в 1961-му – на Преображенському цвинтарі в Москві й у 1967-му – “головний” вогонь біля Кремлівської стіни. Меморіал на Мамаєвому кургані (де також є свій “вічний вогонь”) теж зводився між 1958 та 1972 роками.
У ці ж роки будувалася нова конфронтаційна модель свідомості. Хрущовська партійна верхівка розгорнула боротьбу з традиційними релігіями, масово руйнувалися храми. Необхідно було заповнити “пустку віри”, і гігантські ідоли на кшталт волгоградської “Матері-Батьківщини” мали заступити місце зруйнованих соборів, костьолів, мечетей і дацанів. Найімовірніше, тодішні радянські бонзи типу Хрущова й Суслова не бачили за цими ідолами неоязичницького бекграунду. Але він існував незалежно від їхніх уявлень і планів.
Комуністичні лідери хотіли, щоб радянська людина перебувала в конфронтації з усім світом. З тим багатоликим світом, що вперто не визнавав ленінізм фінальним продуктом людського мислення. Але це їхнє бажання насправді не зміцнювало ленінізму. Він і далі залишався набутком вузької групи освічених фанатиків і найманих інтелектуалів. А конфронтація зі світом вимагала ілюстративного та зрозумілого широким масам “вчення для бідних”. Вимагала набору світоглядних шаблонів, який спирався б на “глибинну” темряву народної стихії. На її древні поганські корені. На цвинтарні ритуали, на шаманські заклики до померлих предків, на некрогероїку.
Історична “зустріч” цієї гранично фронтальної, а водночас непублічної й мовчазної потреби з також гранично фронтальним, але публічним, надмірно театралізованим державно-бюрократичним культом Перемоги й стало стрижневим джерелом теперішнього російського “победобесия”.
Перехід від державного “меморіуму” до квазірелігійного культу відбувався в “повзучому” темпі. Окремі елементи крок за кроком, цеглинка за цеглинкою, рік за роком складали пазл нового явища. Так, скажімо, у середині сімдесятих з’явився “літургійний пакет” із пісень, вивчення яких на шкільних уроках було таким самим обов’язковим, як і вивчення православних молитов у навчальних закладах Російської імперії. Автор цих рядків згадує, бува, з якою інквізиторською лютістю вчитель музики карав восьмикласників, що хихотіли й кривлялися, співаючи пафосно-сентиментальне: “День Победы, как он был от нас далёк, как у костре потухшем таял уголёк”.
Книжкові полиці радянських крамниць поступово наповнювалися житійною літературою про святих радянського героїчного пантеону на штиб фентезійних збірників “Піонери-герої”, а на екрани один за одним виходили житійні серіали, кінофільми й кіноепопеї, у яких талановиті радянські актори створювали світлі образи в мундирах із зірками різного розміру – від лейтенантських до маршальських.
Однією з ознак саме релігійного ставлення до некрогероїки була категорична заборона гумористичного погляду на події війни та пов’язані з нею шаблони. Твори Войновича й Окуджави, як і кожна інша іронічна або гротескна “швейковщина”, наражалися на засудження, заборони й гоніння. Тобто відтворювалося те саме середньовічне, суто клерикальне ставлення до гумору, що так блискучо проілюстрував Умберто Еко в “Імені Рози”.
А вже в сутінках радянщини з’явилися численні “реконструктори”, любителі гімнастерок, пілоток, хромових чобіт і макетів ППШ. Вони створювали багатолюдні військово-патріотичні “вертепи” на тему порятунку від “коричневої чуми”. Тобто складні костюмовані ритуали.
Російська Федерація фактично успадкувала від СРСР базовий набір атрибутики для культу Перемоги. Плюс десятки мільйонів мізків, ретельно “прошитих” образними й наративними шаблонами чорно-білого бачення світу, де вічно позитивні “наші” вічно й цілком серйозно поборюють вічну фашистську гадину.
Путінська імперія небагато додала до цього самодостатнього (а радше автаркічного) світу: ще кілька десятків серіалів (дешевших, тупіших і бездарніших за радянські), ритуали “безсмертного полку” й дивовижний гібрид некроцентричної версії східного християнства з кондовим сталінізмом і мілітаристським окультизмом. Але й цього виявилося достатньо, щоб відбувся зримий якісний стрибок. Еклектична меморіальна солянка вже на початку 2000-х взялася активно бурлити й швидко мутувати. Кристалізуватися спочатку у квазірелігію, а нині – у шизорелігію.
Критична “мутація”, яка дає змогу використовувати корінь “шизо”, відбулася, здається, в останнє десятиліття, коли – за всіма законами народження нового мілітаристського культу – віруючим у Перемогу запропонували повірити, що нацизм повстав із пекла в Україні та знову загрожує відібрати горілку й тацю з макаронами в російського обивателя. У спадкоємця тих славних і святих “дідів”, які, згідно з догматами, врятували весь-весь світ від Гітлера. У того російського обивателя, який твердо зберігає ритуальну вірність рятівній справі предків, а тому запросто “может повторить”.
Шизорелігійна віра, зрозуміло, не передбачає ні критичного аналізу, ані іронічного відсторонення, ані тим більше аналітичного зіставлення фактів. Натомість вона передбачає постійне оперування поняттями, які, очевидно, не можуть бути наявними одночасно, а ще звільнення братнього народу через його збройне знищення. Маємо справу з суто релігійним імперативним мисленням без жодних домішок. Тому що, як ми знаємо, для надійного порятунку середньовічного єретика необхідно було його милосердно спалити. Бажано живцем.
Шизорелігії чхати на експертні “нестикування”. Вона не перечіпається об факти та докази її безглуздості. Шизорелігія толерує співіснування православного храму й зороастрійського “вічного вогню”. А також одночасне перебування на іконі Богоматері й прикрашеного німбом Сталіна, який відправив на мученицьку смерть десятки тисяч священників і мільйони з їхньої пастви. Вірянин-шизоїд вірить у нацистську Україну, на чолі якої стоїть етнічний єврей, а також у те, що “хохлы” за часів князя Володимира балакали мовою Пушкіна. А коли їм кажуть, що хреститель жив за 900 років до придворного поета, вони відповідають: “Ну Пушкина тогда не было, конечно, но его язык уже был”.
І жодна логіка тут не спрацює, бо це система не знань, а віри. Тож вона спрямована на ведення релігійної війни, що не передбачає компромісів. І будь-які домовленості в цій системі мислення є лише для того, щоб приспати пильність “єретиків”, а відтак нищити їх ще ґрунтовніше.
