Про релігійну війну

Про релігійну війну

Нашого теперішнього ворога неможливо зрозуміти (а відповідно – і подолати в історичній перспективі) без глибокого аналізу російського фундаменталізму. Без всебічного осмислення того стрижня, на якому й досі, попри всі зміни епох і дискурсів, тримається релікт євразійської імперії. Недарма один із сучасних російських письменників, який нині живе в Таїланді, написав про свою країну:

“Відлуння минулого наздоганяє нас на пустирищі духу в сутінках історії. Минуле залишається з нами, незважаючи на спроби почати все знову, – і завжди виявляється сильнішим. Ми не можемо ані сховатися, ані ухилитися. Ми навіть не можемо зрозуміти, як саме воно стає майбутнім”.

Ми намагаємося дивитися на ворога крізь окуляри раціонального. Ми зазвичай пояснюємо його незрозумілу, невиправдану жорстокість дикістю, придумуючи різні слова-пояснення на штиб “орда”, “орки”, “мокшани”, шукаючи відповідей ледь не в часах Андрія Боголюбського.

А ще ми створюємо слова-гібриди на кшталт “рашизм” (“раша+фашизм”), щоб притягнути зручні аналогії з інших світів. І це, правду кажучи, не дуже вдається, бо історичний “фашизм” виник на зовсім іншому культурному ґрунті.

Адже “победобесие” з будь-якого боку (окрім, зрозуміло, кривавих наслідків) важко порівняти з нативістськими ідеологіями 20–30-х років минулого століття. З тими системами “вічного повернення”, які захопили своєю зловісною естетикою низку мислителів рівня Гайдеґґера та Еволи.

“Вічне повернення” російських імперців не претендує на жодні обрії мислення, складніші за тексти компілятора Дугіна, не обставляє себе жодною притомною естетикою. Воно тупо, з фельдфебельською казармовою простотою впирається у фантомні болі великодержавників. У фарбований горизонт радянських фільмів “про війну й німців”, у ресентимент спадкових «терпил», навчених мріяти про правильного царя.

І скріплює все це не темна, настояна на окультних практиках романтика втраченої Традиції, а якась інша Темрява. Зло якогось іншого роду змушує солдатів Путіна змагатися у звірстві із солдатами Гітлера.

Це зло, звісно, “технічно” споріднене зі сталінізмом як системою насилля над мисленням. Проте сталінська ідеологія спиралася на міфи вульгаризованого марксизму. На парадигму боротьби бідних проти багатих. А теперішнє московське зло принципово (водночас показово й маніфестально) не робить реверансів перед середньостатистичною російською біднотою. Воно будує собі палацові комплекси, розкішніші та дорожчі за резиденції Романових, Юсупових і Шереметьєвих, купує королівські супер’яхти, дегустує дорогоцінні маркові вина та вчить спадкоємців в англійських привілейованих коледжах.

Воно, це зло, переробляє минуле на теперішнє в інший спосіб, аніж це робили колись фашизм зі сталінізмом. Воно сильніше та набагато давніше за ідеології модерну. Його джерело заглиблене не в голий-босий більшовицький ресентимент, а в самісіньку товщу специфічної російської релігійності. У нетрі душної народної мрійливості про “вище”, про сховану за сімома замками справедливість отчих богів.

Тобто заглиблену саме туди, де Достоєвський знайшов чудисько Темряви. Знайшов, а відтак поставив перед ним на коліна старця Зосиму з “Братів Карамазових”. Федір Михайлович, певно, і сам злякався цієї зустрічі, а ще більше того, що йому відкрилося. Тому сховав морду монстра під іменем “великого страждання” якомога далі від гріха, спонукавши не одне покоління західних інтерпретаторів і літературознавців нагромаджувати вежі з інтелектуальної ахінеї.

Є якась диявольська іронія в тому, що тепер перед тим самим древнім монстром стоїть на колінах, а радше раболєпно лежить на відгодованому пузі, весь Московський патріархат. Адже боротися з тим, що мешкає в нетрях народної російської душі, нікому не дозволено. Навіть чиновникам духовного департаменту.

Отже, за моїм переконанням, нині ми маємо справу не з черговою історичною модифікацією російського шовінізму, а з квазірелігією в класичному її розумінні, тобто зі складним маніпулятивним гібридом політики та релігії. Більш вивченим і визнаним прикладом такої квазірелігії може слугувати, наприклад, “Нація ісламу”, яка виникла століття тому в США серед афроамериканців.

У “Нації ісламу” традиційне вчення пророка було модифіковано в систему вірувань, які мали допомогти пригнобленим афроамериканцям здолати екзистенційного ворога – “демонічну білу расу”, життя якої, на думку засновників “Нації ісламу”, базується на шовінізмі, жорстокості та служінні грошам.

Сучасна російська імперська квазірелігія, як і згадана вище “Нація ісламу”, синкретична, тобто складена з багатьох елементів. Первісна “хтонічна” темрява неопоганства, історичне лоно згаданого монстра, є лише одним із них. До неї в останні 30 років долучилася та специфічна лінія православ’я, що століттями шукала виправдань злочинам московських деспотів і яка нині є панівною в патріархаті Кирила Гундяєва.

На народному “поверсі”, тобто на рівні весільно-панахидної обрядності, на рівні домашніх застільних ритуалів та освяченої ковбаси, московське православ’я завжди добре компонувалося з язичницькими культами. Зрештою, глибинній темряві для відтворення себе самої (як сакрального “великого страждання”) у головах нових поколінь росіян православні “вищі поверхи” й не потрібні.

Третім складником цієї псевдорелігії (а водночас замінником “вищого поверху”) став “освячений” культурно-мистецькою традицією СРСР агресивний російський мілітаризм. Його “сукупним євангелієм” є численні мистецькі твори про Другу світову війну та попередні “переможні” війни, головним капищем – унікальний православно-сатанинський собор у Кубинці (Головний храм ЗС РФ), “пасхоріздвом” – 9 травня, а щорічним “хресним ходом” – ритуал “безсмертного полку”.

Так і склалася квазірелігія, яку дехто ототожнює з ідеологією “русского мира”.

Проте визначення “русский мир”, найімовірніше, не є рамковим для російської імперської квазірелігії. Здається, ним намагаються окреслити здебільшого просторові “кордони органічності”, у межах яких свідома колективна відмова від квазірелігії має сприйматися не як “чужість”, а як “зрадництво”, “відступництво”.

Україна, як ми вже знаємо, в уяві ворога перебуває в цих кордонах.

Як і “Нація ісламу” та інші мілітаристські квазірелігії, ця також має свого екзистенційного вселенського ворога – ліберальний західний світ, який відкидає “центровану” та примітивно-колективістську модель світобудови з монархом-богом на небі та монархом-царем на землі. Вселенський ворог, як і личить такому релігійному опонентові, виступає та діє в багатьох іпостасях, під тисячами масок.

Тому в росіян і не виникає сумніву, що в Україні проти “правильного царя” постали найсправжнісінькі неонацисти. Адже екзистенційний ворог, “стрижневими” образами якого є США, НАТО та “англичанка гадит”, у наближених локусах може виступати під дочірніми масками “фашистів”, “бандерівців”, “націоналістів” і, власне кажучи, під будь-яким іменем.

З таким самим успіхом російські пропагандисти, увесь цей сукупний “кісельов-скабєєва-сімоньян”, могли назвати “ворогів своєї віри”, що діють у локусі України, “махновцями”, “петлюрівцями”, “мельниківцями” тощо. У рядових сповідників квазірелігії, я переконаний, ці назви викликали б таку саму ненависть і таке саме відторгнення. Тому що “політичне ім’я” має принципове значення лише в політичному дискурсі. Натомість у релігійному чи квазірелігійному воно лише позначає напрямок відторгнення, а в нашому випадку – вторгнення.

Розгляд нашого ворога як носія мілітаристської квазірелігії знімає майже всі запитання щодо методів, якими він воює. У релігійних війнах не було, немає й, певне, ніколи не буде місця правилам, законам і стриманості в інструментах. Українську ідентичність ворог фронтально сприймає не як “інше” у своєму праві, а суто як “ворожу віру”, “відступництво від істинної віри”, як незаконну маніфестацію якоїсь єресі. І тому прагне знищити цю ідентичність, викоренити зі всіма її носіями, атрибутами та символами.

Цим теперішні росіяни не відрізняються від середньовічних борців із єретиками, перед якими верховні жерці їхньої віри ставили завдання безжально викоренити до ноги релігійних дисидентів або ж чужовірців. І вони сприймають свою місію саме так – як безкомпромісну боротьбу з вселенським злом. Тому пасажі про “сатанізм” в Україні з вуст якого-небудь Кадирова дуже легко лягають у шаблони пересічного російського мислення.

У нас також є люди, які б хотіли перетворити війну з росіянами з нашого боку на квазірелігійну. На щастя, у нас зі сповідуванням давньої Темряви не так просунуто й не так напружено, як у Московії. Та і країну сьогодні очолюють люди, що є далекими від середньовічного скерування на пошуки єретичних кубел. Тому війна в нас національно-визвольна. Ледь не написав “як завжди”. 🙂

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Переродження Хаосу Зброя відплати